Без догмата - Генрік Сенкевич

Увійшли до передпокою. Там не було нікого, ще й не світилося, тільки крізь прорізи дверцят у грубах мерехтіло полум’я. Я став мовчки в темряві знімати з Анельки шубку, коли зненацька з-під тієї шубки на мене війнуло теплом, я обійняв Анельку і, пригорнувши її до себе, торкнувся губами її чола.

Я діяв майже несвідомо. Анелька ж, напевно, просто заціпеніла, бо не чинила ні найменшого опору. Щоправда, вона відразу висковзнула з моїх обіймів, бо в коридорі почулися кроки слуги, який ніс лампу. Вона втекла до себе нагору, а я, глибоко схвильований, ввійшов до їдальні.

У кожного більш-менш винахідливого чоловіка бувають у житті подібні хвилини, бували вони і в мене, — але я звичайно лишався досить спокійним і цілком володів собою. А зараз враження й думки вихором пролітали у мене в голові. На щастя, їдальня була порожня: тітка з Анельчиною матір’ю сиділа в маленькій вітальні.

Я пішов туди, але думками був дуже далеко, тому ледве розумів, про що вони мені говорять. Мене охопила тривога. Я уявляв собі, як Анелька зараз сидить у своїй кімнаті й стискає руками скроні; я намагався відчути й зрозуміти, що відбувається в її серці.

Анелька незабаром прийшла. Я полегшено зітхнув, не знаю чому, але мені здавалося, що вона цього вечора не появиться. На щоках у неї були червоні плями, очі блищали, ніби після сну. Очевидно, вона намагалась охолодити пудрою своє розпашіле обличчя, бо на лівій скроні лишилися сліди пудри. її вигляд зворушив мене. Я відчув, що дуже глибоко кохаю її.

Зайнявшись якимсь рукоділлям, Анелька сиділа, опустивши голову, проте я помітив, як вона часто дихав, а разів зо два вловив її бистрий, запитливий і тривожний погляд.

Щоб розвіяти її тривогу, я втрутився в розмову наших дам, які говорили про Снятинських, і сказав:

— Снятинський сьогодні дорікав мені, що я справжній Гамлет, бо занадто філософствую, але я доведу йому, що це не так, доведу не пізніше, ніж завтра.

Це «завтра» я вимовив з притиском і гадаю, що Анелька добре зрозуміла мене, бо пильно подивилась на мене, а тітка, ні про що не здогадуючись, запитала:

— То ви завтра з ним побачитесь?

— Нам треба бути на прем’єрі його п’єси. Якщо Анелька згодна, то, може, ми завтра з нею поїдемо.

Моя славна дівчина звела на мене зніяковілий, але сповнений довір’я погляд і надзвичайно лагідно промовила:

— Я на все з радістю погоджуюсь!

Була хвилина, коли мені хотілось відразу ж усе скінчити, мабуть, я повинен був так зробити, але я вже сказав «завтра» — і це мене стримало.

Я почуваю себе, як людина, що затиснула собі пальцями очі й ніздрі, щоб пірнути глибоко в воду.

Зате я впевнений, що на дні знайду справжню перлину.

6 березня, Рим, Коза Озоріа

З учорашнього дня я в Римі. Батько не такий тяжко хворий, як я побоювався. В нього напівпаралізована ліва рука і ліва половина тіла, однак лікарі заспокоюють мене,’ що серцю параліч не загрожує і що в такому стані можна прожити роки.

7 березня

Отже, Анелька залишилася в непевності, в чеканні й тривозі. Але я не міг вчинити інакше. На другий день після того, як до Плошова приїздили Снятинські, тобто того самого дня, коли я мав намір освідчитись Анельці й попросити дозволу на шлюб з нею в її матері, я одержав листа з Рима від батька, який сповіщав про свою хворобу: «Поспіши, любий хлопчику, — писав батько, — я хотів би ще раз обняти тебе перед смертю, бо відчуваю, що човен мій прибивається вже до берега». Одержавши такого листа, я виїхав першим же поїздом і без зупинок їхав аж до Рима. Виїжджаючи туди, я думав, що вже не застану батька живим. Даремно тітка заспокоювала мене, що якби батькові загрожувала велика небезпека, він надіслав би мені телеграму. Я знав, що в батька є свої дивацтва, серед них — антипатія до телеграфів. Тітка лише вдавала, що спокійна, а насправді була така ж схвильована, як і я.

В такій хапанині й переполосі, побоюючись, що батько може ось-ось померти, я не хотів і не міг освідчуватись Анельці. Було б просто цинічно з мого боку шепотіти ніжні слова тоді, коли, може, саме в цю хвилину батько йде зі світу. Це розуміли всі, насамперед Анелька. Прощаючись з нею, я сказав: «Напишу тобі з Рима». А вона відповіла: «Дай боже, щоб ти заспокоївся, це найважливіше». Вона повністю довіряє мені. Хоча в мене, заслужено чи не заслужено, репутація легковажного в ставленні до жінок чоловіка, і це, мабуть, уже дійшло до Анельчиних вух, та, може, саме тому ця мила дівчина виявляв до мене ще більше довір’я. Я вгадую й розумію її думки й почуття. Я немов чую, як її чиста душа промовляє до мене: «Тебе скривдили, ти не легковажний, а люди, що звинувачують тебе в легковажності, роблять це тому, що вони не вміли любити тебе так щиро й глибоко, як я люблю». І Анелька має рацію. Може, я трохи й схильний до легковажності, але вона, безперечно, викликана метушливістю, суєтністю й душевною порожнечею, з якими мені доводилося стикатись. Усе це могло б зовсім спотворити й висушити мою душу, якби так сталося, тоді такій істоті, як Анелька, довелося б розплачуватись за чужу вину. Але я сподіваюся, що порятунок ще можливий, і благословенний лікар не приходить запізно. Та хіба хто знає, чи буває коли-небудь запізно, і чи благородне й чисте жіноче серце не володіє даром воскрешати мертвих.

А може, й чоловіче серце наділене більшою, ніж гадають, здатністю відроджуватись. Існує легенда про єрихонську троянду, яка, зовсім зів’янувши, від однієї дощової краплини одразу ж оживає й випускає нові пелюстки. Я помічав, що в чоловічому характері загалом значно більше пружності, аніж у жіночому. Бував, чоловік забрудниться в такій огидній розпусті, що половина тієї