Без догмата - Генрік Сенкевич

і я, здається, майже чув і бачив, як билося її серце під сукнею. Адже вона справді могла надіятись, що зараз я докінчу, скажу: «Ти хочеш бути завжди зі мною і отак запитувати?» Але мені надто подобалось так балансувати на схилах, коли все зависає, ніби на нитці, я так тішився тим серцем, яке билося наче в мене на долоні, що не хотів, щоб це закінчилося.

— Ну, добраніч, — сказав я через хвилину.

І це справді ангельське створіння нічим не виказало свого розчарування. Анелька встала і з легким смутком у голосі, але без ніякої досади відповіла:

— Добраніч!

І ми, потиснувши одне одному руки, розійшлися в різні боки. Але, вже взявшись за ручку дверей, я зненацька зупинився.

— Анельцю!

Ми знову зійшлися біля стола.

— Скажи мені, тільки щиро, ти в душі не осуджуєш мене, що я фантазер і дивак?

— Ні!.. Дивак? Ні! Часом мені здається, що ти дивний чоловік, та я одразу ж кажу собі, що такі люди, як ти, повинні бути дивними.

— Ще одне запитання. Коли тобі вперше спало на думку, що я дивний чоловік?

Анелька раптом почервоніла. Вона була чудова, коли рум’янець заливав її щоки, чоло, шию. За хвилину вона відповіла:

— Ні… Це так важко… Я не можу цього пригадати…

— То принаймні, коли я вгадаю, скажи мені «так», а я скажу тобі тільки одне слово.

— Яке? — спитала вона, помітно занепокоєна.

— Карнет. Так чи ні?

— Так, — сказала Анелька, опустивши голівку.

— Отже, скажу тобі, навіщо я тоді написав те: по-перше, для того, щоб між нами щось було, щоб ми відразу мали якусь спільну таємницю, а по-друге…

Я показав на букет, що його приніс уранці садівник з оранжереї.

— А по-друге, бачиш, розмаїті квіти краще розцвітають у ясну погоду, отож мені ще хотілося, щоб між нами все було ясно.

— Я часом не розумію тебе, — трохи помовчавши, промовила Анелька, — але я так вірю в тебе!.. Так вірю!..

І ми знову обоє замовкли. Нарешті я подав їй руку на прощання.

Біля дверей ми ще спинилися, одночасно обоє обернулись і подивились одне на одного. Ах, як цей потік все розливається і розливається. В будь-яку мить він може вийти з берегів.

23 лютого

Людина — як море: в неї є свої припливи й відпливи. Сьогодні в мене день відпливу сили волі, енергії, бажання робити що-небудь, бажання жити. Напало таке на мене без будь-якого приводу, а отак собі, зненацька! Справа в нервах. І саме тому я поринув у гіркі роздуми. Чи такий чоловік, фізично стомлений, постарілий душею, має право одружуватись? Мимоволі спадають на думку слова Гамлета: «Навіщо тобі плодити грішників — іди в монастир!» Я, звісно, в монастир не піду; нащадки мої, ці майбутні «грішники», будуть схожі на мене, тобто будуть нервові, хворобливо-вразливі, ні до чого не здатні, одне слово, генії без портфеля, та хай їм біс! Зараз ідеться не про них, а про Анельку. Чи я маю право на ній женитись? Чи можна зв’язувати це молоде, свіже життя, повне віри в людей і бога, з моїми сумнівами, з моїм духовним безсиллям, безнадійним скептицизмом, з моєю критикою і з моїми нервами? Що з того вийде? Адже я не зацвіту біля неї другою душевною молодістю, не відроджуся. Мозок мій не зміниться, нерви не зміцняться. То що ж? Вона повинна засохнути, живучи зі мною? Хіба це не жахливо? Хіба я можу стати поліпом, який висмоктує свою жертву й живиться її кров’ю?

У мене аж наморочиться в голові. Бо, з другого боку, якщо це так, — то навіщо я дозволив принадити себе до тієї межі, на якій стою тепер? Що я робив з тієї хвилини, коли познайомився з Анелькою? Клав руки на струни її душі й влаштовував собі концерт. Але якщо для мене це соната Quasi una fantasia[15],то для неї, може, соната Quasi un dolore[16]. Так! Я граю на струнах цієї душі з ранку до вечора — більше того! — незважаючи на докори, які я зараз роблю собі, я знаю, що не зможу від цього втриматись, що так само гратиму завтра й післязавтра, як грав учора й позавчора, тому що мене це приваблює так нездоланно, як ніщо інше в світі, бо я прагну володіти цією дівчиною, бо я кохаю її. Навіщо обманювати себе? Я кохаю!

Але що ж робити? Відступити, втекти в Рим? Це означає — розчарувати її, зробити її нещасною. Хто знає, як глибоко запало це почуття їй у серце? Одружитися з нею — означає зробити її своєю жертвою і теж нещасливою, тільки на інший лад. От зачароване коло! Тільки люди з породи Плошовських можуть попасти в таку ситуацію. Зараз мене з біса мало втішає те, що таких Плошовських у нас багато, що ім’я їм легіон. Як же неминуче приречена на загибель ця порода людей, і як нам при всій нашій непристосованості ще й не щастить у житті! Адже таку Анельку я міг зустріти десять років тому, коли мої вітрила ще не були такими подібними до дірявих мішків, як тепер!

Якби моя добра, поштива тітонька Плошовська знала, яке зло заподіяла мені з кращих міркувань, вона душе засмутилася б. До мого трагічного усвідомлення власної нікчемності й того, що я блукаю в мороці, тепер додалися ще нові страждання — «бути чи не бути?». Де там! Справи ще гірші.

26 лютого

Учора я знову їздив до Варшави, мав зустрітися там з Юліушем Кв. У його маєток я вклав частину грошей, які залишились мені у спадок від матері. Тепер він одержав позичку в Кредитному товаристві й хоче повернути мені мої гроші.

Хай їм біс, отим методам, якими залагоджують справи в