Хіппі - Пауло Коельо

на море. Я подумав, що їй буде зовсім не цікавий хлопець, чиєю метою був не Триніті-коледж, де вона закінчувала навчання, а «Молочна ферма О’Коннеллів» у Дуердойлі. Ми одразу ж зав’язали знайомство, і в одній із розмов я розказав про дивного чоловіка з Непалу й про що він мені говорив. Незабаром я вже мав остаточно повертатися додому, і все це — Мерт, паб, друзі по казармі — стало б просто одним етапом мого життя. Та Мерт вразила мене своєю ніжністю, розумом і — чого гріха таїти? — красою. Якщо вона вважала, що я гідний її товариства, це давало мені більше впевненості й віри у своє майбутнє.

Якось довгими вихідними, за тиждень до кінця служби, вона повезла мене в Дублін. Я побачив місце, де мешкав автор «Дракули», та її Триніті-коледж — найбільше, про що міг мріяти. В одному з пабів поблизу університету ми пили, аж доки власник не вдарив у дзвін, а я розглядав на стінах фото авторів, які творили історію нашої країни: Джеймс Джойс, Оскар Вайльд, Джонатан Свіфт, Єйтс, Семюел Беккет, Бернард Шоу. Під кінець нашої розмови вона простягла мені папірець з поясненням, як доїхати до Катманду — існував автобус, що вирушав що п’ятнадцять днів від станції метро «Тотерідж енд Ветстоун».

Я вирішив, що вона вже втомилася від мене, хотіла, щоб я поїхав десь подалі, дуже далеко, і взяв папірець без найменшого наміру їхати в Лондон.

Вони почули наближення групи мотоциклістів, які набирали швидкість, витискаючи акселератор до кінця. З місця, де вони сиділи, не було видно, скільки їх, але ревіння здавалось агресивним і нестерпним. Адміністратор зауважив, що заклад зараз буде закриватися, та ніхто за столиками й не поворухнувся.

Раян зробив вигляд, що не почув, і продовжив історію.

— Мерт здивувала мене своїм зауваженням: «Якщо відняти час на дорогу — поки не буду цього коментувати, — я хочу, аби ти повернувся звідти точно через два тижні. Я чекатиму на тебе. Але, якщо не прибудеш у призначений день, ти більше мене не побачиш».

Мерт засміялася. Її слова не були геть такими — скоріше щось типу «ти знайдеш свою душу, бо я свою вже знайшла». А те, що вона не сказала того дня й не сказала б зараз, було: «Моя душа — це ти. Я молитимуся щоночі, аби ти безпечно повернувся, ми зустрінемось, і ти ніколи не відійдеш від мене, бо ти гідний мене, а я гідна тебе».

— Вона чекатиме на мене? На мене, майбутнього господаря «Молочної ферми О’Коннеллів»? Що їй до хлопця, так мало освіченого й такого недосвідченого? Чому було так для мене важливо дослухатися до поради дивного чоловіка в пабі?

Та Мерт знала, що робить: тієї миті, коли я ввійшов у той автобус, прочитавши все, що тільки знайшов, про Непал і збрехавши батькам, що мені подовжили термін служби через погану поведінку й відряджали до однієї з найвіддаленіших баз, на гімалайському пасмі, я перетворився на іншу людину. Я виїхав селюком — повернувся мужчиною. Мерт чекала на мене, ми провели ніч у неї вдома й відтоді ніколи не розлучалися.

— У цьому й проблема, — сказала вона, і всі за столом розуміли, що вона каже щиро. — Звісно, я не хотіла ідіота поряд, але й не чекала на когось, хто скаже мені: «Тепер твоя черга вернутися туди зі мною».

Вона засміялася.

— І найгірше те, що я погодилась!

Пауло вже ніяковів, сидячи поряд з Мерт, торкаючись її ногами й вряди-годи відчуваючи ласку її руки. Карла теж по-іншому дивилася на Раяна: це явно не той чоловік, якого вона шукала.

— А зараз поговоримо про паралельні реальності?

Та ресторан уже окупували п’ять осіб, одягнених у чорне, з голеними головами, ременями на поясі, татуюваннями у вигляді мечів та зірок ніндзя. Вони підійшли до столу й оточили товариство, не вимовивши й слова.

— Ось ваш рахунок, — мовив адміністратор ресторану.

— Але ми ще не закінчили їсти, — відказав Раян. — І не просили рахунок.

— Я попросив.

Це сказав один із новоявленої групи. Індієць спробував підвестися, та хтось штовхнув його знов на стілець.

— Перш ніж підете, Адольф хоче гарантій, що ви сюди не повернетесь. Ми ненавидимо бродяг. Наш народ — це закон і порядок. Порядок і закон. Іноземці не потрібні. Вертайтеся до себе з вашими наркотиками й розпустою.

Іноземці? Наркотики? Розпуста?

— Ми підемо звідси, коли закінчимо їсти.

Пауло роздратувала заувага Карли — нащо провокувати їх? Він розумів, що навкруг люди, які насправді ненавиділи все те, що втілюють вони. Ланцюжки понавішані на штани, мотоциклетні рукавиці з металевими накладками, геть відмінними від тих, що він купив у Амстердамі. Шипи, що мали настрашити, поранити, покалічити, якщо затопити такою рукою.

Раян повернувся до того, хто здавався ватагом, — старшого, зі зморшками на лиці, який мовчки все споглядав.

— Ми з різних племен, але з племен, що борються проти того самого. Зараз закінчимо й вийдемо. Ми не вороги.

Ватаг, очевидно, мав труднощі з мовленням, оскільки притулив підсилювач до горла перед тим, як заговорити.

— Ми ніяке не плем’я, — сказав металічний голос приладу. — Виходьте негайно.

Якийсь момент, що, здавалось, не скінчиться ніколи, жінки дивилися незнайомцям у вічі, чоловіки зважували свої можливості, а прибульці мовчки чекали, за винятком одного, який повернувся до господаря ресторану й заволав:

— Дезінфікуйте ці стільці, коли вони заберуться! Певно, вони принесли заразу, венеричні хвороби чи що там ще!

Решта нечисленних відвідувачів, здавалося, не звертали щонайменшої уваги на те, що відбувалося. Можливо, один з них і викликав оцю групу — хтось, хто сприймав як особисту образу сам факт існування вільних людей у світі.

— Забирайтеся звідси, панове боягузи, — сказав інший зі щойно прибулої групи, з вишитим на чорній шкіряній куртці черепом. — Їдьте прямо — і менш як за кілометр потрапите в комуністичну країну, де точно будете бажані. Не являйтеся сюди розбещувати наших сестер і наші родини. У нас є християнські цінності, уряд, що не підтримує безлад, і пошана до інших. Давайте, хвіст поміж ноги — і забирайтеся.

Раян почервонів, індієць видавався байдужим, бо, можливо, уже бачив цю сцену раніше, можливо, тому, що, за Крішною, ніхто не має уникати боротьби, коли перебуває на полі бою. Карла просто дивилася на чоловіків із голеними головами, особливо на того, кому відповіла, що ще не скінчила їсти.