Хіппі - Пауло Коельо
— Я помітив, що ти стояв перед тою бандою лиходіїв у чорному, не виказуючи особливого збентеження. Ти був готовий до сутички, але це перетворилося б на проблему для нас: ми подорожні, а не господарі тієї землі. Ми залежимо від чужої гостинності.
Пауло ствердно хитнув головою.
— Проте, коли з’явилася поліція, тебе паралізувало. Ти тікаєш від якоїсь проблеми? Убив когось?
— Ніколи, але, якби міг зробити таке кілька років тому, без сумніву, зробив би. Проблема в тім, що я ніколи не побачив обличчя моїх можливих жертв.
У загальних рисах, щоб індієць не запідозрив брехню, він розказав про те, що сталося в Понта-Ґросі. Співрозмовник не виказав особливого інтересу.
— А, значить, у тебе страх звичайніший, ніж ти сам гадаєш: поліція. Усі бояться поліції, навіть ті, хто все життя шанує закон.
Коментар заспокоїв Пауло. Він побачив, що до нього йде Карла.
— Чому ви не з іншими? Як тих дівчат забрали, ви надумали зайняти їх місце?
— Ми готуємося до молитви. Ото й усе.
— А я можу приєднатися?
— Твій танець теж є способом хвалити Господа. Вертайся до всіх і продовжуй.
Та Карла, друга найкрасивіша дівчина в автобусі, не здавалася. Вона хотіла помолитися, як бразильці. Щодо індійців, то вона їх уже бачила кілька разів в Амстердамі: їхні дивні пози, фарбу поміж очима та погляд, спрямований у нескінченність.
Пауло запропонував усім узятися за руки, і, коли вже збирався промовити перший вірш молитви, Рагул перервав його:
— Залишмо молитву словами на інший час. Найкраще, що можна зробити тепер, — це помолитися тілом, танцюючи.
Він пішов до вогнища, і двоє його співрозмовників прослідували за ним — усі присутні вбачали в танці й у музиці спосіб звільнитися від тілесної оболонки. Сказати самим собі: «У цю ніч ми тут усі разом і радісні, попри те що сили зла спробували нас розлучити. Ми разом тут і будемо разом далі в дорозі, що перед нами, попри те що сили темряви хочуть перешкодити нам рухатися вперед.
Ми тут разом, та одного дня, рано чи пізно, нам доведеться сказати „прощавай“, навіть не будучи безпосередньо знайомими одне з одним, навіть не обмінявшись і словом, ми тут разом через одну з цих таємничих причин. Уперше танцюємо довкола багаття, як це робили предки, котрі були ближчими до Всесвіту й бачили в нічних зірках, у хмарах і грозах, у вогні й вітрі рух і гармонію, і тому танцювали — щоб ушанувати життя.
Танець змінює все, вимагає всього й не осуджує нікого. Хто вільний — танцює, навіть якщо він у в’язниці чи на візку, бо танцювати — це не просто повторення певних рухів і розмова з Кимось головнішим і могутнішим, ніж усе й усі, це — можливість користуватися мовою, що перебуває поза егоїзмом та страхом».
І в цю вересневу ніч 1970 року, вигнані з бару й принижені поліцією, ці люди танцювали й дякували Богу за життя настільки цікаве, настільки сповнене нових речей, настільки ризиковане.
ез особливих проблем вони перетнули всі республіки, що утворювали країну, звану Югославією (там підсіли ще двоє хлопців — художник і музикант). Коли проїжджали Белград, столицю Югославії, Пауло з ніжністю, та без печалі, пригадав свою колишню кохану, з якою вперше помандрував за кордон і яка навчила його кермувати, розмовляти по-англійському, займатися коханням. Він дозволив уяві підхопити себе й побачив, як вона зі своєю сестрою біжить по тих вулицях, щоб сховатися від бомбардувань під час Другої світової війни.— Щойно загудуть сирени, ми спускалися в підвал. Моя мати притуляла нас обох до грудей, казала нам відкрити рота й прикривала нас своїм тілом.
— А навіщо відкривати рота?
— Щоб оглушливий гуркіт вибухів не пошкодив барабанні перетинки й ми не оглухли на все життя.
У Болгарії за ними їхав автомобіль із чотирма зловісними типами — за мовчазною згодою між властями й водієм. Після сплеску спільних радощів у місті на кордоні з Австрією мандрівка почала ставати монотонною. Передбачалася тижнева зупинка в Стамбулі, але туди ще було далеко — якщо точно, 190 кілометрів — мізер після того, як вони лишили позаду більше трьох тисяч.
Через дві години завиднілися мінарети двох великих мечетей.
Стамбул! Вони під’їжджають!
Пауло докладно спланував, як використає час там. Він уже колись бачив, як дервіші в широких спідницях крутяться довкола своєї осі. Був причарований цим і вирішив, що навчиться цих рухів, аби усвідомити, що це не просто танець, а спосіб увійти в контакт з Богом. Послідовників такого танцю називали суфіями, і все прочитане про них ще більше його надихнуло. Він будував плани поїхати одного дня до Туреччини, щоб потренуватися разом з дервішами або із суфіями, але гадав, що це мало трапитись у віддаленому майбутньому.
А він уже тут! Вежі наближалися, на шосе більшало машин. Корки. Ще потерпіти, ще почекати — адже, перш ніж настане новий день, він уже буде серед них.
— За годину прибуваємо, — сказав водій. — Ми проведемо тут тиждень не тому, що це туристична поїздка, як ви собі, певно, уявляєте, адже перш ніж виїхати з Амстердама...
Амстердам! Здавалося, це було кілька століть тому!
— ...нас попередили, що на початку місяця спроба замаху на короля Йорданії перетворила на мінне поле зону, через яку ми маємо проїхати. Я спробував відстежити те, що відбувається, і, здається, ситуація вже спокійніша, але ще в Амстердамі ми рішили не ризикувати.
Отже, чинимо згідно з цим планом. І я, і Рагул також утомилися від монотонності, нам треба поїсти, попити, розважитися. Місто дешеве — точніше, неймовірно дешеве, турки — чудові люди, а країна, попри все, що ви побачите на вулицях, є не строго мусульманською, а цілком світською. Однак раджу нашим красуням уникати сміливих убрань, а нашим любим хлопцям — не провокувати бійок лише тому, що хтось якось поглузує з довгого волосся.
Таким було попередження.
— Ще одна річ: коли ми ще перебували в Белграді і я зателефонував повідомити, що все добре, то дізнався, що хтось нас розшукує, бажаючи зробити інтерв’ю про те, як це — бути хіпі. В агенції сказали, що це важливо, бо в такий спосіб можна зробити рекламу своїх послуг, і я не наважився стверджувати зворотне.
Той журналіст знав, де ми пристанемо, щоб подбати і про машину, і про шлунок, і чекав на
