Хіппі - Пауло Коельо
Мерт першою взяла свою сумку, дістала гроші, що припадали на неї за рахунком, і повільно поклала на стіл. І одразу пішла до дверей. Один із чоловіків став їй на дорозі — знову назрівав конфлікт, який ніхто не хотів би довести до бійки, — та вона його відштовхнула — безцеремонно й безстрашно — і пройшла далі.
Решта підвелися, заплатили свою частину рахунка й вийшли: це теоретично означало, що вони й справді були боягузами, здатними на довгу подорож до Непалу, але готовими втекти, щойно з’явиться перша конкретна загроза. Єдиний, хто здавався готовим стати проти всіх, був Раян, але індієць Рагул узяв його за руку й повів за собою, тоді як один з бритоголових розважався, розкриваючи й закриваючи лезо свого складаного ножа.
Французи, батько й дочка, теж підвелися, заплатили рахунок і вийшли разом з іншими.
— Ви можете лишитися, — сказав ватаг металевим голосом підсилювача, притуленого до горла.
— Не можу. Я з ними, і це ганьба, що таке відбувається тут, у вільній країні з чудовими краєвидами. Останнє враження, яке ми винесемо з Австрії, — це річка в ущелині, Альпи, краса Відня, незрівнянний ансамбль абатства Мельк. А банда виродків...
Дочка потягла батька, який не припиняв говорити.
— ...яка ганьбить країну, буде швидко забута. Ми приїхали з Франції, щоб зіткнутися з отаким.
Один з типів зайшов іззаду й ударив чоловіка в спину. Англійський водій втрутився поміж них — сталевими очима він пильно дивився на ватага, не кажучи ні слова, та в цьому не було необхідності, бо його присутність у цей момент, здавалося, налякала всіх. Дівчинка закричала. Ті, хто був біля дверей, спробували повернутися, але індієць їх утримав. Це була програна битва.
Сам же підійшов туди, узяв батька й дочку за руки й виштовхав усіх на вулицю. Вони попрямували до автобуса. Водій вийшов останнім, увесь час дивлячись на ватага банди й не виказуючи страху.
— Ми від’їдемо, повернемося на кілька кілометрів і переночуємо в містечку неподалік.
— Отак утекти? Ми для цього проїхали стільки, щоб утекти в першій же сутичці?
Заговорив найстарший чоловік. Дівчата здавалися переляканими.
— Саме так. Тікаємо, — відповів водій. — Я кілька разів їздив цим маршрутом і втікав від кількох речей. Не бачу ніякого приниження в цьому. Було б гірше, якби вранці ми мали порізані шини й не змогли їхати далі, бо я маю тільки дві запасні.
они приїхали в містечко. Зупинилися на вулиці, що здавалася спокійною. Усіх знервував і перелякав випадок у ресторані, але тепер вони були групою, здатною опиратися будь-якій агресії. Та все одно вирішили спати в автобусі.Ледве вдалося заснути, та через дві години потужні ліхтарі почали світити всередину.
ПОЛІЦІЯ.
Один поліцейський відчинив двері й щось сказав. Карла говорила по-німецькому й пояснила, що вони вимагають, аби всі вийшли, нічого не беручи з собою, у чому є. О цій порі повітря було холодне, але поліцейські — чоловіки й жінки — не дозволили нічого взяти. Люди тремтіли від холоду й страху, та нікого це не цікавило.
Поліцейські зайшли в автобус, відкрили сумки, наплічники, усе повитягали й кинули на підлогу. Знайшли кальян, який зазвичай використовують для куріння гашишу. Це було конфісковано.
Попросили всі документи, читали повільно, з ліхтарями, перевірили відмітку про в’їзд, продивилися кожну сторінку, аби переконатися, що немає підробок, освітлювали фото на паспорті й обличчя кожного. Коли дійшли до «повнолітніх» дівчат, один з поліцейських пішов до машини й почав із кимось говорити по рації. Зачекав трохи, ствердно кивнув головою й повернувся до парочки.
Карла перекладала.
— Маємо відвезти вас до міського уповноваженого у справах неповнолітніх — ваші батьки незабаром будуть тут. Незабаром, тобто за два дні або за тиждень — залежно від того, чи куплять вони квитки на літак і автобус, чи ж поїдуть автомобілем.
Дівчата здавалися шокованими. Одна почала плакати, та поліцейський продовжив своїм монотонним голосом:
— Не знаю, куди ви їдете, і це мене не цікавить. Я просто дивуюся, як ви перетнули стільки кордонів і ніхто не зауважив, що ви втекли з дому.
Він повернувся до водія.
— Можна було б конфіскувати ваш автобус за зупинку в забороненому місці. Я не роблю цього, бо хочу, щоб ви рушили якнайшвидше і якнайдалі. Ви, значить, не помітили, що вони неповнолітні?
— Я помітив, що в паспортах написано інше, ніж ви стверджуєте тепер.
Поліціянтка збиралася продовжити розмову, пояснюючи, що вони підробили документи, що був очевидним вік обох, що вони втекли з дому, бо одна з них стверджувала, що в Непалі гашиш набагато кращий, ніж у Шотландії, — принаймні це було записано в досьє, яке прочитали у відділку. Що батьки були в розпачі. Та вирішила припинити розмову: єдині, кому вона зобов’язана давати пояснення, — її керівництво.
Поліціянти забрали паспорти й наказали йти з ними. Дівчата спробували протестувати, та жінка не слухала — жодна з неповнолітніх не розмовляла німецькою, а поліцейські, хоча, мабуть, і знали англійську, відмовлялися говорити іншою мовою.
Поліціянтка зайшла з обома в автобус і наказала повибирати свої речі з-посеред того безладу, що забрало певний час, а люди тим часом мерзли зовні. Нарешті обидві дівчини вийшли, і їх повели до однієї з поліцейських машин.
— Рушайте, — наказав лейтенант.
— Так ви ж нічого не знайшли, чому ми повинні їхати? — запитав водій. — Де нам знайти місце, щоб зупинитися й не боятися, що конфіскують транспорт?
— На околиці, перед в’їздом у місто, є поле — можете переночувати там. І виїхати зі сходом сонця: ми не хочемо, щоб ви псували пейзаж своїм виглядом.
Люди почали забирати свої документи й заходити в автобус. Водій і індієць, його помічник, не рухались.
— Та в чім же наша провина? Чому ми не можемо переночувати тут?
— Я не зобов’язаний відповідати на ваше питання. Та якщо ви волієте, щоб я забрав усіх у відділок, ми почали зв’язуватися з вашими країнами, доки ви чекатимете в камері без опалення, — то з цим немає проблем. Ви можете бути звинувачені у викраденні неповнолітніх.
Одна з автівок рушила з дівчатами, і ніхто з автобуса ніколи не дізнався, що з ними було далі. Лейтенант дивився на водія, індієць дивився на обох. Зрештою водій
