Хіппі - Пауло Коельо

Мандрівники випрали одяг. Парочка примітивних дівчат робила вигляд, що не бачить поряд групу з понад двадцяти оголених людей і раптом ніби знайшла якусь страшенно цікаву тему для розмови. Пауло виправ і викрутив сорочку й труси, зібрався випрати штани, а вдягнути — запасні, що завжди мав із собою, та потім вирішив, що краще залишити це на наступне колективне купання — джинси служили для всього, але сохнули довго.

Він угледів щось схоже на каплицю на вершині однієї з гір та поміж зелені — сліди від потоків, що, певно, струменіли навесні, коли танули сніги. Тепер це були піщанисті лінії, які спускалися з гори.

Усе інше було абсолютним хаосом — нагромадженням чорних каменів, перемішаних між собою, без жодної системи й естетики, що робило їх особливо красивими. Не було й спроби організуватися або пристосуватися так, аби краще протистояти постійному натиску природи. Вони могли бути тут уже мільйони років або заледве два тижні. Дорожні знаки попереджали водіїв про можливі зсуви, і це означало, що гори ще формувалися, були живими, камені шукали одне одного, як це роблять люди.

І цей хаос був прекрасним, був джерелом життя, таким, як він уявляв собі Всесвіт навколо й усередині себе. Ця краса не була плодом порівнянь, молитов чи бажань — просто способом проживання свого довгого життя у формі каменів, сосон, що могли зірватися з гір, але повинні були лишатися там уже багато років, бо знали, що бажані каменям, приємні їх зору, і вони перебували у взаємному захопленні.

— Там, нагорі, є церква або каплиця, — зауважив хтось.

Так, усі вже побачили, та гадали, що це було лише їхнє відкриття, а тепер розуміли, що ні, і подумки питали, чи там хтось мешкає, чи її покинули багато років тому, чому пофарбували набіло місце, де скелі були чорні, як зуміли дістатися туди для будівництва — та, хоч там як, каплиця була тут єдиною річчю, відмінною від первісного хаосу довкола.

І так вони стояли, споглядаючи сосни й скелі, намагаючись дізнатися, де була верховина тих гір обабіч, одягаючись у чисте й розуміючи зайвий раз, що купання здатне лікувати багато страждань, які вперто засіли в голові.

Аж доки пролунав сигнал, що кликав їх рушати далі, а краса місцевості змусила забути про це.

— Але ж як ти навчився цього, розуміння паралельних реальностей? Тому що одна річ — мати богоявлення, одкровення в печері, а проїжджати знову ці тисячі кілометрів — цілком інша. Неможливо отримати духовний досвід тільки в одному місці — Бог перебуває скрізь.

— Так, Бог скрізь. Він завжди поряд зі мною, коли я броджу полями Дуердойла — місця, де моя сім’я мешкає вже кілька віків, — або коли їду до Лімеріка побачити море.

Вони сиділи в ресторані на узбіччі шосе, поблизу кордону з Югославією, де народилося й виросло одне велике кохання Пауло. До цієї хвилі ніхто — навіть Пауло — не мав проблем із візами. Але тепер, оскільки це комуністична країна, він місця собі не знаходив, хоча водій сказав, що нікому не слід хвилюватися: Югославія, на відміну від Болгарії, була поза залізною завісою. Мерт сиділа поряд із Пауло, Карла — поряд з Раяном, і всі робили вигляд, що «все добре», навіть розуміючи, що, можливо, уже наближався якийсь обмін парами. Мерт сказала раніше, що не збирається залишатися надовго в Непалі. Карла стверджувала, що, мабуть, їхала туди, аби ніколи більше не повернутися.

Раян вів далі:

— Коли я мешкав у Дуердойлі, місті, яке ви колись маєте побачити, хоча там часто дощить, думав, що мені призначено провести решту днів там, як мої батьки, що навіть у Дублін не їздили побачити столицю своєї країни, або як мої дід і баба, які мешкали в селі, ніколи не бачили моря і вважали Лімерік «надто великим» містом. Роками я робив те, що вони просили: школа, праця в магазинчику, школа, гра в регбі, бо місто мало свою команду, яка намагалася — але ніколи так і не змогла — вийти у вищу лігу, католицька церква, адже вона була частиною культури й самобутності моєї країни, на відміну від тих, хто живе в Північній Ірландії.

Я звик до цього, у вихідні виїжджав до моря, ще неповнолітнім пив пиво, бо господар паба був моїм знайомим, і потроху звикав до своєї долі. Зрештою, що поганого в спокійному й повільному житті, у спогляданні цих будинків, зведених, певно, одним і тим же архітектором, у зустрічах з дівчиною десь у хліві за селом, у відкритті сексу — чи була з того радість, чи ні, а секс був, були й оргазми, проте я боявся увійти в неї, а потім зазнати покари від батьків чи від Бога.

У пригодницьких книжках усі йдуть за своєю мрією, вирушають до неймовірних місць, переживають труднощі, але врешті стають переможцями й розповідають історії своїх подвигів на ринках, у театрах, у фільмах — у всіх місцях, де є охочі слухати їх. Ми читаємо ці книжки й думаємо: моя доля буде такою, урешті я завоюю світ, стану багатим, повернуся на батьківщину як герой, і всі заздритимуть мені, шануватимуть за те, що я зробив. Жінки всміхатимуться, коли я проходитиму поряд. Чоловіки скидатимуть шапки й проситимуть розповісти тисячний раз, що трапилося в тій чи тій ситуації, як же я зумів скористатися з єдиної можливості в моєму житті, щоб перетворити її на мільйони доларів. Та ці речі стаються лише в пригодницьких книжках.

Індієць (чи араб), який кермував почергово з головним водієм, підсів до них. Раян продовжив свою оповідь.

— Я пішов до війська, як і більшість хлопців у моєму місті. Скільки тобі років?

— Двадцять три. Та я не служив — отримав звільнення, бо мій батько зумів дістати для мене те, що в нас зветься «третьою категорією», тобто, так би мовити, запасний запасу, і я зміг витратити цей час на мандри. Гадаю, уже років двісті Бразилія ні з ким не воює.

— Я служив, — сказав індієць. — Відколи ми здобули незалежність, моя країна не припиняє війну — неоголошену — з нашим сусідом. У всьому винні англійці.

— Англійці завжди в усьому винні, — погодився Раян. — Вони досі окупують північну частину моєї країни, а минулого року, якраз коли я