Хіппі - Пауло Коельо

Вона хотіла, щоб люди змогли побачити красу, але ті бачили тільки буревій, від якого ніколи не намагались укритися, а радше втікали в якесь певне місце.

Карла знов подумала про свою родину: хоча й ревні віруючі, вони ніколи не намагалися щось нав’язати. Кілька разів, ще дитиною, отримала ляпанців, що було цілком нормально й зовсім не образливо — таке траплялося з усіма, хто жив у її місті.

Вона була відмінницею в навчанні, блискучою спортсменкою, найкрасивішою серед однокласниць (і знала про це), ніколи не мала проблем із залицяльниками, та найбільше їй подобалася самотність.

Бути самою. Ця насолода й стала причиною поїхати до Непалу — знайти печеру й лишитися там самотньою, аж доки не повипадають зуби, посивіє волосся, місцеві селяни перестануть приносити їжу, і щоб у свій останній захід сонця дивитися на сніги — і більш нічого.

Сама.

Шкільні приятельки заздрили їй за легкість у спілкуванні з хлопцями, університетські друзі чудувалися її незалежності й точній визначеності, чого вона хоче, колег на роботі завжди бентежила й дивувала її вигадливість — словом, вона була досконалою жінкою, королевою гори, лісовою левицею, рятівницею заблудлих душ. Вона отримувала пропозиції одружитися з вісімнадцяти років від найрізноманітніших людей — насамперед від багатіїв, які підкріплювали пропозицію низкою знаків уваги, як-от дарування коштовностей (двох каблучок з діамантами — з тих, що вона мала, — було досить, аби оплатити подорож до Непалу та ще й мати гроші на тривалий час).

Завжди, одержуючи коштовний подарунок, попереджала, що не поверне його в разі розриву. Чоловіки сміялися, бо звикли за своє життя до викликів з боку інших, сильніших чоловіків, і не сприймали навсправжки її слова. І зрештою вони падали в провалля, яке вона викопала довкола себе, і тоді розуміли, що насправді ніколи й не були поряд із цією чарівною дівчиною, а стояли на крихкому мосту, зробленому з мотуззя, який не витримував ваги повторюваних і звичайних речей. Наставав розрив — за тиждень чи за місяць, — і їй нічого не потрібно було говорити: вони навіть не мали мужності попросити щось назад.

Аж доки один із них на третій день їхнього зв’язку, коли вони пили каву в ліжку одного дорожезного готелю в Парижі, куди поїхали з нагоди виходу якоїсь книжки (ніхто не відмовиться від поїздки до Парижа — таким було одне з її гасел), сказав дещо таке, що вона запам’ятала на все життя:

— У тебе депресія?

Вона засміялася. Щойно познайомившись, вони пішли до одного розкішного ресторану, пили найкраще вино й найкраще шампанське, і тепер цей тип таке каже?

— Не смійся. У тебе депресія. Або туга. Чи й обидві речі. Та безсумнівно, що з віком твій шлях стане безповоротним, і краще почати приймати це вже тепер.

Вона відчула бажання сказати, наскільки їй щастило в житті, що вона мала чудову родину, захоплення інших, але з її вуст упали інші слова:

— Чому ти так кажеш?

Усім виглядом виражала зневагу до пояснення. Чоловік, чиє ім’я вона постаралася забути того ж вечора, сказав, що не хоче про це розмовляти, — він виявився професійним психіатром, але в тій обстановці не був на таке налаштованим. Та вона наполягала. І, можливо, насправді він хотів поговорити, бо на той момент, як здавалося Карлі, мабуть, мріяв провести решту життя з нею.

— Чому ти кажеш, що в мене депресія, коли ми разом ще так недовго?

— Це «недовго» насправді — 48 годин разом. І я міг спостерігати за тобою під час роздавання автографів у вечір вівторка і вчора під час вечері. Ти, мабуть, кохала вже когось?

— Багатьох.

Це було брехнею.

— І що таке кохати?

Питання налякало її настільки, що вона вирішила, аби відповісти, вдатися до всієї своєї вигадливості. Сказала неквапно й уже без остраху:

— Це дозволити все. Не думати про схід сонця чи зачаровані ліси, не боротися з течією і дозволити радості понести себе. Оце для мене й означає кохати.

— Продовжуй.

— І залишатися вільним, щоб людина поряд з тобою ніколи не відчула себе уярмленою цим. Це річ спокійна, безтурботна, я сказала б навіть — самотня. Кохати, щоб кохати — не з якоїсь іншої причини, як-от заміжжя, діти, гроші тощо.

— Гарні слова. Але, оскільки ми разом, раджу, щоб ти подумала над моїми словами. Не псуймо собі перебування в цьому неповторному місті — я не змушуватиму тебе ставити самій собі питання, а ти не змушуй мене працювати.

Гаразд, він має рацію. Та чому ж він сказав, що в мене депресія або туга? Чому він так мало цікавився тим, що я розказувала?

— Тож чому б це я мала відчувати депресію?

— Бо ще не зуміла покохати насправді — могла б бути одна з відповідей. Та в ці часи така відповідь не підходить — я знаю багатьох пригнічених людей, які шукають мене якраз через, так би мовити, надміру кохання. Насправді я вважаю — хоч і не мав би цього казати, — що ти в депресії з якоїсь фізичної причини. Через брак якоїсь речовини у твоєму організмі. Це може бути серотонін, допамін, але точно не норадреналін.

— Значить, депресія — це щось хімічне?

— Звичайно, що ні. Існує безліч чинників, але, може, ми вдягнемося й прогуляємось уздовж Сени?

— Ти сказала, що кохання може бути пережите в самотності; поза всяким сумнівом, але тільки людьми, які вирішили присвятити своє життя Богові або ближньому. Святі. Провидці. Революціонери. У цьому випадку я кажу про кохання найбільш людське, яке виявляється лише тоді, коли ми поряд із коханою людиною. Це породжує безмежне страждання, якщо неспроможний виразити це чи бути поміченим об’єктом свого обожнювання. Я певен, що в тебе депресія, бо ти ніколи РЕАЛЬНО не є тут; твої очі десь блукають, у них присутнє не світло, а нудьга. У вечір роздавання автографів я помітив, як ти робила надлюдське зусилля, щоб знайомитися й розмовляти з людьми — усі, певно, здавалися тобі нудними, нижчими, однаковими.

Він підвівся з ліжка.

— З мене досить. Я піду в душ, чи ти хочеш першою?

— Іди ти. Я складатиму валізу. Не квапся, я маю побути трохи на самоті після всього почутого. Справді, я потребую години самотності.

Він іронічно засміявся, мовляв: «Чи ж я не казав?» Але підвівся й пішов до ванної кімнати. За п’ять хвилин