Бур'ян - Андрій Васильович Головко
Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях, чути — гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах топилося. По вулицi йшли школярi з сiрими полотняними торбинками через плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих, аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм гукав якийсь десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"
Як вийшов за село Давид, гудiв тiльки дрiт на телефонних стовпах. Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто — степ, затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм — мряка й тоскне одноманiтне гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори степовi, про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.
Пронеслась над ними революцiя, як вихор, у плуг тисячолемiшний упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорної, плодючої землi густо та зелено — сходи. А в глушi де — не — де, потiм, як полоснули бур'яни…
Думав про Матюху з його компанiію, про позавчорашнiй сход, про збори в себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо! Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й вириваі їх iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".
Ступав широко й думав ще за Обухiвку.
До шелюгiв дорога була добра, пiщана. I шелюгами. А потiм пiшли чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, i волочив їх, як пудовi. На його щастя, зразу ж за Михайлiвськими хуторами нагнав якийсь чоловiк рябою кобилою у возi. Давид попросив пiдвезти його, той узяв — теж їхав у район. Так що через двi години яких уже пiд'їздили до Щербанiвки.
Зразу ж од степу, звiдки пiд'їздили Давид iз михайлiвським чоловiком, вигiн — ярмарковище — широко розлiгся. Цiлий табун вiтрякiв прилетiв звiдкiлясь i спустився отут. Далi стояли гамазеї, крамницi й рундуки базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч, — маіток колишнього iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока водокачка, будинки з терасами… У шпарочку паркана видно тодi було: в дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева й iще якiсь дивнi — униз вiттям росли. Тепер паркана зовсiм не було. На великому, порослому бур'яном подвiр'ї стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований флiгель та стайнi. Бiля купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.
Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав:
— Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд садом льох, сидiв i я в тiм пiдвалi. Не дай бог нiкому! То арештантська і таки, а то й у льох саджають.
Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.
— Та от сказати так, — почав дядько, живемо ж ми на хуторi. Ну, а життя наше звiсно яке. Прийшли й до мене вночi пiд вiкно: "Хазяїн, одчини". Потiм стали у вiкно лiзти. А в мене ружжо було, я й вистрелив. Одiгнав — таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав їм; все одно заарештували. Троі суток держали, аж поки штраф не заплатив. Тпру!
Приїхали.
Бiля ганку стояли пiдводи, на ганку багато селян. Було рiвно одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярiю й глянув на годинник. У канцелярiї за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть на машинцi стукотiла одна машинiстка — бiлява тендiтна панночка. Бiля дверей товпились селяни, й пахло чорноземом i од сiрякiв — вiвцями пiд дощ.
Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську позику!", "Пiдвищуй урожай!"
Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"
Якось одразу де й подiлося в Давида чуття самотностi й пригнiчений настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi, а в повiтрi ескадрильї лiтакiв. Життя буйне — вiдродження країни.
Скинув будьонiвку, трошки патлатий i з веселими очима. Пройшов до кабiнету голови. Сам секретар був, а голова виїхав десь на село i повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!
— А що ви хотiли? — спитав секретар.
Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни ще подавали приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i приговор той десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться органiзацiя земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба, щоб хтось iз району прибув, бо в них же, в Обухiвцi, "диктатура" Матюшина, — вiн може i пику побити, i сход розiгнати.
Секретар нiчого певного не сказав. Подивився пильно на парубка — мовляв, якби ж це був голова.
— Да, жаль, що голови немаі.
Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто дверi. Але саме сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцiї. I, як зайшов Давид, Миронов одмахнувся рукою — зараз занятий. Давид вийшов у коридор i сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцiї з забинтованою шиію. На Давида тiльки зиркнув скоса гостро й пройшов, побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.
— Ну, що скажете, товаришу? — коли той сiв перед столом, спитав Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
Давид витяг iз — за обшлага якiсь папери, партквиток, поклав на столi перед секретарем. От спершу зареіструватися. Бо тодi якось приходив, а в парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя страшенне в них на селi. Вiн сам з Обухiвки. Миронов це знаі. Розгорнув квитка Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка. Згадав, що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй, ще б тiльки жупан та шлик чорний…" Спитав, пильно припавши очима:
