Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Так може б… ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:

— Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.

Тихiн сказав:

— Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його отак терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах і. А нi — тодi в самий центр бомагу будемо писати!

— А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?

— У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками. Ще з — пiд брiв у декого забито дивилися очi. Але щодалi будились десь там пiд гнiтом Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й бiдняцькi надiї, зiм'ятi одним хриплим Матюшиним" нiззя!"

Першим по паузi Хоменко пiдвiвся з лави — старий, з розпухлим од Матюшиного кулака обличчям — i сказав розпачливо:

— Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то ж буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважаі!

-. Iменне! Як що — зараз за наган!

— Пиши, Давиде!

- А млин паровий наш же, незаможницький, компанiію в оренду собi взяв пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!

— Землеустрiй навмисне затримуі, щоб куркулям споловини землю здавали!

— Пиши, Давиде!

Дядько Гордiй ще пiдвiвся.

— А я й те скажу… От у нас стали конi водити. Хiба чужi, думаіте?

Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одної… - вiн обiрвав i мовчки, здивований, дивився на дверi. I всi глянули. На порозi стояла простоволоса, в сорочцi з розiрваним комiром. Пiд нiмими поглядами чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:

"Здрастуйте". Обвела очима хату. На полу Христю пiзнала, — брови ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла через хату до полу.

Чоловiки мовчали. Щось не давало їм просто вiдвести очi й заговорити далi про своі. Дiвчина стала поруч Христi, в тiнi вiд верстата, з широко одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:

— Чи тебе, дитино, не били?

Зiнька стомлено похитала головою — нi.

— А чого ж це в тебе кров? — спитала Христя аж злякано. Зiнька мовчки витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола пiднiс лампу: свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.

— Да, кров! — сказав ще хтось.

Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.

Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки тiшила Христя, обнявши за плечi подругу. З — за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини, спершу мовчки дивився на неї. Потiм злегенька взяв руками за руки їй вiд лиця й спитав похмуро, а сердечне:

— Чого ти плачеш, Зiнько?

Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм, напiвзабутим звуком, — дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв їй од обличчя: з — пiд рук великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так. I занiмiв Давид. Потiм вiї в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.

Ще хтось питав її: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у Матюхи, як у клунi начмiлiцiї схватив її. Не знаі — як вона вирвалась од нього i як бiгла, — не знаі. Отямилась тiльки на городi в дядька Гордiя — видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ятаі: гнався за нею й стрiляв.

Закашляв бiля стола Тихiн i харкнув.

— Може, й зараз шукаі ще? — хтось спитав у тишi. Занепокоїлись селяни. Одходили вiд полу. Хтось застебнув кожуха i м'яв уже шапку в руках. Чути було в тишi, як у повiтцi заспiвав пiвень. Всi чули, всi так i кинулись: отак, мовляв, засидiлись. Швиденько обстiбались, надiвали шапки й прощалися.

Кiнець стола сидiли вже тiльки Тихiн, Гордiй Чумак, та бiля припiчка

Яким курив з Пiвненком. Давид стояв бiля верстата задуманий. Довга пауза.

Дядько Гордiй перший пiдвiвся й сказав:

— Нехай Зiнька нiкуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде, — адже люди чули, бачили… Чи невже — таки скрiзь отаке право? То тодi вже будемо самi якось — чи один одного душити, чи як?! Це ж — не можна жити!

— Завтра буду в районi, — сказав Давид, — не може бути, щоб i там… А нi, — знаю дорогу i в повiт. Тихiн ще сидiв кiнець столу.

— Iди вже, Тихоне, — сказав Давид, сюди вони не прийдуть.

Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.

Давид пiдiйшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася. Зiнька стояла бiля верстата задумана. Потiм тихо пiдiйшла до стола й стала, мовчазна. Давид не рухався — може, хвилину так. Аж ось поривно звiв голову, очима просто дiвчинi в очi, — стрiлися. I нiмо — довго, цiлу хвилину — дивились мовчки одне на одного.

Стали задуманi Давидовi очi.

Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в голосi чулася i радiсть, i тихий сум. Мов подумав, далi вголос:

— Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не пiзнав, Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь — i очi, i як оце всмiхнулась, — дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки