Бур'ян - Андрій Васильович Головко

Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.

— А я… коли бачила тебе востанні! Ще як горiла економiя, як партизани налетiли. По пожарищi гасав з наганом… Потiм не бачила — отож як пiшли на фронт. А думала часто, ще як i революцiя була, i вже як стала наймичкою. I так хотiлось побачити…

Дiвчина трохи помовчала. Мiж чорних брiв лягла зморшка маленька — знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась дiвчина. I чого воно згадалося? У них жив тодi влiтку, як бiлi стояли, за ковальчука в кузнi. Як викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди з сестрою пiдлоги мити)… От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.

А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже вели розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як тодi було страшно в економiї!.. I як згадаі це, не вiриться якось: ще ж така й мала була, а бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати, де пiджидаі, i гайне дiвчина. Нiч… Озираіться сторожко, чи не слiдять. Та тодi межами помiж житами… Свистiти вмiла всяко, як умовлялися. Де вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина…

Чи пам'ятаі вiн?

Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi… Як в отi давнi голубi лiтнi ночi десь на межi…

Сидять близько, i розповiдаі пошепки дiвчина, що там, у дворi. I вiд того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi горять не як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потiм наказ дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти їм, а сидять… Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились, як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид — у її задуманi очi.

Пiдлiтком була ще, — хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров, хоч i вабили очi: "А!" — картуз надiне на голову, в руки наган.

— Бувай здорова, Зiнько!..

…Степом бреде навпростець, просто житами. Шумуі кров у юнака, б'і в голову завзяттям юнацьким, аж хлюпаі. Вiн зупиняіться обличчям до економiї й тюкаі з викликом. А тодi заводить пiснi своії, партизанської, аж степ, аж нiч зоряна притихне й слухаі…

— Ех, Зiнько! Було…

Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась, i обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене — неживе. Потiм тихо зламалися брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка i сказала пошепки й хвильне:

— Давиде, тебе хотять убити!

Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:

— Ти хiба чула що?

— Нi, я по них бачу. I чула — таки — когось пiдслiдити, каже Матюха, а я саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.

Вона змовкла й думала щось. Потiм схилилась головою й тихо хитала, немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а чи їй до безкраю болiла голова.

Пiдiйшла Христя i щось була весело сказала. Та побачила задуманi обличчя, — притихла й прихилилась до подруги головою.

Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось та белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й одхилився од аркуша — дописав саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали третi пiвнi.

На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими хмарами.

Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько над хатами. Ось — ось, здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й розклочиться або ж повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як iз кульбаби пух, вiтер рвав i кружляв ним по голих городах. Кружляло гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi, — на возиках увозили їх у двори й ховали в повiтки. Дощ буде.

Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та, як глянув на годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо як задощиться!

На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку на простеленi кодрi.

Зерно, раз уже провiяне з полови, в комiрчинi лежало ворохом. Звiдти старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив вiялку. Гуркотiла, стара, розбита, на з'їдених трибках, аж їй току мало. Рвав вiтер, осипав половою, порошив очi. Батько як висипле коробку на кiш, стаі тодi навколiшки на кодрi в зерно й рукою обережно одгортае з — пiд вiялки. А думав — вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла, докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.

Надвечiр пустилася мряка.

…I мрячило вранцi другого дня, коли Давид, пiдвiвшися з лiжка, виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане пiд тiк подвiр'я блищало, як масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi — город i вiтряки за городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:

— Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.

— Треба йти.

Вiн одягся. Надiв потiм шинель зверху й туго, по — вiйськовому, пiдперезався поясом, будьонiвку — бо картуза не було. Мати казала пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому хлiбi побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: вiн одрiзав собi окраіць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув їх i обережно сховав за обшлаг рукава.