Бур'ян - Андрій Васильович Головко

То, значить, так було: малюі вiн, коли пiдходить Ганна Iванiвна, у зошит дивиться. Пiдiйшла до нього: "Що це ти малюіш?" А вiн їй: "Колiктив". — "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?" — "Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзовуімо, ми — селяни. Тут i стовпилися школярi. А в мене двiр, будiвлi всякi намальованi, а за двором орють трактором".

Валька лавочникiв: "Не пройдьот номер, земля закрiпльона". А далi палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я — ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?" — "А що ж воно… собаче!"

— Так у тебе ж синцi! — смiялися в хатi.

— Це вже потiм iз — за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг iз своїми та й дав ото… Ну, та й ми iз хлопцями їм надавали. Оце пiсля урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.

— Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повиростаіте, коли ось дiтьми вже воюіте? Гай — гай, дiти!

— А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"

Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було — може, що з Вальчиних уст, — таке ж противне. Та ще їх не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго возився бiля неї, а таки одломив добру шматуряку i ну її вминати.

Мати:

— Та хоч би ж олiію помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!

Петрик слухняний — через мить уже бiля мисника.

— Тут, мамо, пiрце саме.

— Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi сьогоднi.

Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка і, думала корови з неї дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець — усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла, гибiла на тих буряках, боса — босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi, — i вже в серцi материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було — болiла й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось і, чуі серце. Тiльки ховають од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.

— Нi, ще нiчого не помiчала, — стиха говорила Зiнька, — я, як тiльки що буде, зараз прибiжу.

О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.

А тодi що вже боялася пiсля тiії ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi.

Тiльки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буваі, пече, — мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле додому.

Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому, падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi. Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила.

До строку ж це їй два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче в дворi бур'яну вже немаі, розчищено, i сохи вже нашi закопують.

— Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я боюсь та що думаю все.

— А ти не думай нiчого.

— Як воно само думаіться.

Дiвчина притихла, притих i Давид. Може, сутiнi хатнi нагадали давнi синi сутiнi зоряних ночей. Як жита буйнi в степу шелестiли, а вони, бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в зоряне небо, а хлопець дивився в її замаренi очi…

Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це їй дома буде! Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.

Давид задуманий у сутiнях сидiв бiля вiкна. I була, як колись, прокинувся юнацький запал i завзяття. "Брехня! Ми ще поборемось!" На далеких гонах в уявi виступала мрiя улюблена неясними обрисами сонячно — барвистих плям. Потiм перед нею стали очi — не заступили, бо прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi…

Днi йшли за днями по довгих паузах ночей, осiннiх, беззоряних.

Осипалось листя вже геть — чисто з дерев. Понамокали од дощiв i мов нижче понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь… Хто оборався i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на чорному тлi чужих рiль — однаково вияснювали полички плугiв i ховали по повiтках до весни. Вся робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до ума призводили" хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трiірах. Цiлими днями з ранку до ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi, як їсти. А встане з — за столу, i цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i дихали важко: ще не звикли легенi пiсля терпкого степового повiтря до пороху з мичок, до чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi — справжня текстильна фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй