Бур'ян - Андрій Васильович Головко
— Хоч би ж он шпульку змотав, — скаже невдоволено жiнка.
— Хай удосвiта, — пiхне на порозi цигаркою i — або сюди через тин, або туди — до сусiдiв.
Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги. Як було колись, в першi роки революцiї. Цiлi вечори, довгi ж, осiннi, гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу, про новини, найбiльш про своі найближче, найболючiше — про землю. Говорили ще, правда, бiля припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi поглядаючи. Бо так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi: отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i вже все знаі, що й говорилося. Пику набив, ще хотiв у Щербанiвку в мiлiцiю спровадити, та вiдпросився.
— Яке диво, що Колодцi набив пику! — стрiли цю звiстку обухiвцi. — Схоче
— i тобi, i менi наб'і! Бо вiн у властi й зна, що куди ти на нього скаржитимешся.
— Не скрiзь таке! То ми дороги не знаімо. А вiн i користуіться нашою темнотою, мовляв, хоч i заюшиться мазкою, то тiльки рукавом утреться. А от не бiйсь, чого вiн Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вiчi йому правду рiже. Як отодi й на сходi "мерзотник ти" каже. I їхнi дiла всякi темнi викриваі. Що це означаі?
Обухiвцi просто не знали, що й думати. Говорили рiзно. Що партiйний вiн, та через те Матюха й терпить йому, чого нiкому iншому нiзащо не стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду", а що за полiтика — нiхто докладно не мiг i сам собi з'ясувати. Головне, що сумнiвiв та пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшиної компанiї нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякi, як тiльки вiн прибув. I хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й порядну, але — хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася, а за людей що й говорити. Хiба не було, що до революцiї чоловiк — так собi, п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк — от хоч би й того ж Колодку взяти, а тепер — хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху — бив буржуїв, за бiдняцьку владу нiби йшов, а тепер… То отак i Давид, може?
Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк здивували обухiвцiв. Вiн був звичайнiсiнький Давид Мотузка. Як i тодi, пiд час революцiї ще: гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос у нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв. Ходив вiн у неперешитiй шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий же ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонiв: розумний, начитаний. На вулицi, на гулях нiхто нi разу не бачив. "Сурйозний чоловiк", — подумали селяни. Потiм далi, отодi в млинi й на сходi якось аж вухо рiзали його смiливi слова, голосно названi iмена: Матюха, Гнида, — що їх обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж усе — "товариш предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' — проти хоч слово. Кожушний Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. I як тодi на сходi Давид виступив, обухiвцi затаїли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по селу. Висловлювалися всякi здогади, пригадувались найменшi деталi: як затрусився Матюха, а з переднiх парт начебто чули, як аж зубами вiн заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не iнакше, як злякався. Навiть безнадiйно переконанi в безстрашностi Матюшинiй, а й тi лише знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз "тих", вiщували, що тиша та перед бурею.
Тягнирядно, ось уже кiлька днiв не вихмеляючись, гуляі в них в Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу.
А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже, i чорна та вiтряна. Блимали вогники по селу. З — за повiтки чоловiчi голоси п'яно горлали. А тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч двi постатi, обнявшись, плели кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч:
С своей верной ватагой поеду И разрушу хоч сто городов…— Хто йде? — одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.
Давид мовчки пройшов бiля них.
— Хто? Я питаю! — грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув їх. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i жбурляв у спину. Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кiлок трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось оте грiзне "я". I батькувалося. Другий сопiв — мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж бiля Тихонового двору Давид уже був, то чув — почвалали через вулицю просто в Гнидин двiр.
А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей. Як нагло: трах — дзеньк! — i посипались склянки, й цеглини шмат як — як не вгруз дядьковi Гордiівi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув просто в коло на долiвку. Всi кинулись, сполоханi. Вибiгли надвiр. По селу гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi, нi близько на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та гуками по вулицi. Але всi знали, що не чиі ж, як їхні дiло.
Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав
