Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— А без нього в нас нiкому?

З — за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:

— Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.

Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi голову, — а то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.

— Iди к чорту! Лазиш тут!

— Не лазю, а страву подаю.

Матюха замахнувся на неї, але Зiнька одхилилася, — не вдарив. Тiльки як — як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.

— Сволоч!

З — за столу схопилася Лiза й пiдбiгла до чоловiка. На наймичку накинулась:

— I вічно ти, Зiнько, розстроїш!

Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потiм мовчки пiшла. Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них столика накрити: там вони будуть собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може, i серйознi розговори зайдуть.

— I це щоб зараз же! — глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм подався тулубом п'яним до столу й довго не мiг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха, — пiймав — таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима гостей, що вже заїдали киселем, i жестом розвезеним руки, що в нiй була ложка, — "просю покорно!"

Пiсля киселю першi встали з — за столу — заторготiли стiльцями — жiнки. Вилiзли з — за столу чоловiки. Огир, Гнида й крамар старанно до богiв хрестилися, а потiм — дякували за руку господаря. Молодшi закурили. Деякi з жiнок вийшли на кухню й напинали хустки великi на плечi. А Никанор Iванович завiв грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомонiли. Крамар нi одного не пропускаі. А Огиря саме цiкавили цiни теперiшнi на воли.

— А що, може, обмiняти думаіте?

— Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав трохи, — другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.

Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.

— Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича i вдруге розкуркулювати.

Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв брови й плечi i сказав:

— Як таке ж урем'я тодi було.

— Да, було…

Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд бровами тiнь лягла, отже, став поважний одразу i так, немов, власне, нi до кого не звертаючись, мовив задумано:

— Нi, як хазяїн — таки, як розумний чоловiк, — хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що, — все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга, — хоч ти йому щороку по парi волiв давай з розкуркулення, то так — таки пролетарiію й лишиться: або проп'і, або не догляне та здохне в нього.

— А це вiрно ви сказали, — хитнув головою Гнида, — бо хiба воно йому болить: вiн же його не наживав. Та й те ще думаі iнший: не стане, то знов дадуть.

— Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла, що скiльки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не налліш. А нашому кенесе скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби, — не хлiборобив вiн зроду, наймитував, — ото його й доля. А хлiбороби і натуральнi, з дiда — прадiда хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..одкинувся крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення в своіму шлунку й чи слухав, чи нi. Ще говорив крамар:

— Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потiм дальше — бiльше: уже ж i в оренду можна брати в самих незаможних, не тiльки у фондi.

Огир одiрвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. Сказав зiтхнувши:

— Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга пiдiб'і народ та клопотати стануть.

Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:

— А це вже хай вони, — хитнув головою на хату, — молодшi хай.

У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов про воли, про цiни на них на ярмарку.

Заспiвала спiвачка "Чайку". Молодь смiялась на канапi. Данюша так смiшно розповiдав іврейськi анекдоти. Аж i в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмiшку. Пiдiйшла Лiза й сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скiнчив розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали жiнки — ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповiсть, Матюха хмурний:

— Нiззя! Хай потiм.

У спальнi до лiжка був приставлений столик кругленький, i на ньому стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.

— Ну, от, друззя, — не сiв, а злiг Матюха впоперек на лiжку, головою розпатланою обiпершися об стiну, — дiло предстоїть нам дуже сурйозне, i потому зачини, Якове, дверi й сiдайте.

Начмiлiцiї вилаявся був, мовляв, не дадуть i з жiнками пожартувати, дiло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усмiхом:

— Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша… який чорт гидкий, а не бiйсь — поки не женишся…

— Та ну її!

А Матюха зауважив:

— Це, брат, не тiльки мене, а й тебе торкаіться, це чорт на нашу голову з'явився. Головне; — що партiйний! От у чiм заковика!

— Да, може дiлов наробити, якщо як, додав Гнида Якiв, — це не Тихiн, цей зна ходи i в