Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Оця дiвчина?

Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за плечi i вийшов з хати. Сахновський не зводив з дiвчини очей. Боком до нього стояла, профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив — нiздря тiльки тремтiла, а брова — трiп i зламалася. Спустився очима по голiй шиї на груди їй, нижче — на стан стрункий. Дзiнь, ступив крок. Дiвчина здригнула й обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з — пiд строгих брiв так i встромила в очi. Ось — ось погляд зломиться, дрiбно в дiвчини тремтiли колiна. I раптом — дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть — вирвала i суворо:

— Ось не чiпайте.

З порога Матюха:

— Льоню, та йди вже!

Той крутнувся на каблуцi i пiшов до їдальнi. Через порiг — дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi, — сидiла вона на канапi за круглим столом серед молодi, — поцiлував руку. Потис руки панночкам: крiм Наталки та Нiни, сидiла ще дочка крамарева, пухка, бiлобриса, "миколаївська дiвиця", i ще якась. У флiрт грали. З мужчин Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим столом i про щось розмовляли.

Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.

— "Фiалка", — подала Лiза Наталцi картку флiрту, а до Сахновського повернула лице i всмiхнулася з жартом:

— О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!

— Я?

— Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на кухнi вашi шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:

— Ой, вона ж гарненька!

— Пхи, красу знайшли, — сказала крамарева дочка й закопилила губу. — Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя… "Хризантема", — подала вона картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко бываете у нас?" Поглянув на неї. "Ну, та й погана ж!" — подумав. Потiм у картку очi ткнув i натрапив на щось, наче пiдхоже для вiдповiдi: "Я очень тронут вашим участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг портсигар срiбний iз золотими монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi обличчя, з одної на другу перелазив. От Лiза — чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на нiй тiльки — дрр, i сорочку, — оголив її аж до пояса, далi з — за стола не видно. Перевiв на Наталку погляд — цiії всю постать видно: закинула ногу на ногу, з — пiд спiдницi трохи литка виглядаі в ажурнiй панчiшцi, — припав до неї поглядом.

А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд час вечерi. У хатi шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов бесiдникiв своїх уважав за глухих. Матюха вже в самiй жилетцi, i комiр сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.

— Ну, що там?

- Є, пiдписали. — Гнида витяг iз — за пазухи згорнений учетверо аркуш i поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш i кинув двi гирi свої на пiдписи.

— Не всi пiдписались, — сказав молодший Гнида.

Матюха грiзно:

— Хто саме?

— Та от i Гордiй Чумак, i Пiвненко… Душ на десять набереться з тими, що голосували проти. — Вiн сiв до столу й додав: — А були й такi митцi: "Дай зачеркну, передумав".

Матюха глянув важко.

— А ти не знаіш, що їм робити, гадам? У морду їх!

— Та я знаю. Якби ж i я — власть.

— Моію рукою! — важко одкинувся Матюха на стiльцi. Враз подався всiм тулубом наперед, рухом нерозмiреним, аж грудьми на стiл навалився, руку до карафки простяг — звалив чарку.

Налив у склянку перваку, повну по вiнця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тодi тiльки крякнув i витер невеличкi вуса широкою долонею та заїв чимсь.

Матюха ще поналивав чарки.

— А в Давида зараз якесь зборище, як ковтнув шматок, раптом згадав Якiв i пильно дивився на голову, — цього ще в нас не хватало.

— Оце зараз зборище?

— Ну да. Повна хата людей, i, видно, якiсь питання обмiрковують.

Матюха з — пiд хмурих брiв глянув на Якова i, п'яний, пiдвiвся з стiльця.

— Де мiй наган, Лiзко?

Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за столом поруч iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:

— Корнюшо, покинь. Це не зараз!

Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з — за столу:

— Да в чом діло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:

— Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на здоров'я! Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мiзкують? Та якi плани будують? От у чiм рiч, — до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловiка якого пiдiслати?

— Та там і пiдходящий, — сказав Якiв, трохи подумавши.

— Хто? — глянув важко Матюха.

— Охтиз.

— Ну, от i сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'імо, — посадив — таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi. А як випили, схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу, де жiнки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв обмiркувати, а тодi по — вiйськовому — рраз! — i ваших ніт!

— Да в чом діло! — п'яний хитнувся Сахновський на канапi. А Якiв сказав:

— От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.

Матюха глянув