Бур'ян - Андрій Васильович Головко

партiю, i в повiт. Що йому, чортовi? I вже бачу по ньому: рознюхуі, сволоч. От i сьогоднi чув на сходi — за Кушнiренка балакали: як, мовляв, що в його облiкова картка на крадену коняку сказалась? Де вiн узяв її, що все чисто, i масть, i прикмети правильнi. А Давид i каже: "Та вже ж сам картки не видрукував, видно, друг і такий, що бiля карток". I за Одарку, що повiсилась, пробi, чи якийсь лист десь і, чи кому щось казала. Взагалi, чоловiк небезпечний. Немов що — пропали, вважай!

На хвильку всi змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя свого за останнi роки: скiльки отак селян плачуться, не знаючи на кого, — озлиднiли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанiію, а Данюша хiба, бувало, шепне: "У того б слiд, хай трохи осяде". I Матюха брав пай тiльки за те, що мовчав. Сахновський за облiковi картки, та вже як викриіться, всiм одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматтi життя п'яного виступали плями одна за одною, бруднi i з кров'ю. Льоньцi так ясно стали в уявi клуня й юрба, на землi лежить Одарка, — тiльки — но з вiрьовки зняли. Робив розслiдування в сiльрадi, а якийсь парубок, як були з ним наодинцi в хатi, на запитання, що може показати: "Ти її, падлюко, зi свiту звiв". I хотiв ударити. Заарештували його, а потiм — хто знаі? — вели мiлiцiонери в мiсто, а в шелюгах вiн кинувся тiкати… Ну, його й пристрелили…

Дзенькнули шпори пiд столом. Сахновський поривно звiвся iз стiльця i, схвильований, пройшовся по кiмнатi. Враз зупинився бiля столу i сказав з паузами й твердо:

— От що, товаришi. По — моіму, без усяких балачок шльопнуть гада — i точка.

Тиша. Чути, як за дверима в свiтлицi смiялись хором жiнки, а потiм було чути — щось за дверима говорила Лiза, видно, смiшне, бо знов — смiх. Матюха звiвся з лiжка i, наливаючи склянки, процiдив по слову:

— Да, я пiдтримую. Шльопнуть!

Данюша тiльки здвигнув плечима — хто ж, мовляв, буде проти? Але не в тiм питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб i комар носа не пiдточив, а не так, що й пальцi знати. От над чим їм подумати треба. Бо їх же цiла компанiя, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв, бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно вирахувати, утворити вiдповiдну обстановку. Оце така Данюшина пропозицiя.

— Поки ти обстановку утвориш, вiн таких дiлов натворити встигне.

— Ну, "встигне"! Треба слiдкувати за ним. Якiв Гнида кашлянув i перехилився до товаришiв. У нього, мовляв, теж план і. Не який мудрий. Ну, а коли б вийшло все так, як думаіться, дуже б добре було. Це так: учора в млинi вiн допiзна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихiн ото пiшов додому чогось, а Марiю прислав за себе. Так, от же чортова баба, — сама до парубка в'язне, при людях прямо. А потiм разом iз млина i вони поїхали, а вiн, Гнида, пiшов. Так бiля ворiт Мотузчиних бачив: закручують уже любов. Начмiлiцiї аж шпорами дзенькнув.

— I добра молодиця?

Якiв зiтхнув важко i, примруживши очi, покрутив головою.

— Писанка. Та ще дiтей немаі ж, — як дiвка. Ну, а Тихiн же хворiі, от i найшла собi молодця.

Трохи помовчав Якiв. Марiя перед ним як жива. Ворухнулись широкi брови в Якова.

— Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зiграти? От як закрутять вони, щоб хоч поговiр пiшов. А тодi пусте вже: Давида й де — небудь пiдстерегти можна. А чи й просто в хатi — завжди читаі кiнець стола проти вiкна, — i кiнцi у воду. Хто? А ясно хто: в кого жiнку одбив — з ревнощiв. А за це скiльки дадуть?

— Вiсiм рокiв, — сказав начальник мiлiцiї поважно.

— Та ну, брат?! — аж звiв брови радiсно здивований Якiв. — От би!.. — i знов пiдiйшла й стала Марiя перед ним як жива. Щось думав Якiв, а сказав тiльки:

— Да, це треба…

Усi погодились на тому, що дiйсно план Гнидин добрий. Але чи вiн удасться — це ще питання, бо все залежить од того ж самого Давида та Марiї, а збоку вплинути нiяк на розвиток отих подiй. Добре як добре. А на всяк випадок у Данюшi iнший план зародився.

Трошки складнiший, правда.

Всi глянули на Данюшу. А вiн, мiцно, глибоко затягшися цигаркою, обвив себе сизим тютюновим серпанком i почав розгортати свiй хитрий план. Слухали його уважно всi й захоплено. На яких деталях, бувало, не втерпить хто i, трiпнувши головою, кине: "От здорово!" Знов притихав, пильно дивився в Данюшине обличчя. А як скiнчив, Матюха вдарив кулаком по столу й сказав:

— Оце й я розумiю! Главне — правильно Данюша каже: коли це в мене було, щоб проти голосував хто? А то аж сiм! Пiдняли вуха.

— Можна так зробити, щоб самi селяни й розквиталися з ними начебто самосудом, — сказав Якiв.

— Та там уже найдемо як! П'імо за удачу! Пили. Мiж чарками ще говорили про те ж: то той, то iнший вставляв якусь деталь. А начмiлiцiї, блiдий од хмелю, раптом промовив:

— Треба ще жiнку якусь у дiло вплутати. Що ж я буду дiзнання робити на суху! — вiн одкинувся на лiжку головою до стiни й, рукою обнявши за голову Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав плечима й випростався.

— I чорт тебе знаі, - сказав уголос, що в тебе за смак отакий дурацький. Ну, що ти в нiй знайшов: мале, сухе.

— Про кого це? — поцiкавився Данюша. — Не про Зiньку бува?

— Та тут Льоньцi в душу запала, засмiявся Матюха. Огиренко непевно здвигнув бровами. А начмiлiцiї раптом звiвся на лiжку i, п'яно блискаючи очима, нетерпляче:

— Що, кiнчили, значить?