Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

серці його доньки, що, причаївшись у гущі очеретів та дикого аспарагусу, придивлялася до битви мужів. Адже ж і він, ступаючи у напівсвітлі, що падало від алебастрових ламп, в глибину сапфірного тунелю, у кінці якого мерехтів трон із постаттю Німфи, відчув, — можливо, уперше в житті, — щось схоже на зачарування, яке могло означати його згубу. Але ось уже проминув колонаду, пройшов ще кільканадцять кроків і став перед троном. Навпроти нього сиділа фігурка з обличчям, покритим золотистим гримом, з повіками, посипаними діамантовим пилом, і з оголеними грудьми. Ноги мала сховані під шлярками з тонкої гуритської тканини, крізь неї були помітними тісно стулені коліна. Вузькі долоні з довгими пальцями лежали на стегнах — нерухомо, як листя ненуфару. Вона виглядала неймовірно тендітною, наче дорогоцінна статуетка, але її великі, обведені зеленою рискою очі дивилися на Тесея зі спокоєм божества.

І в цю мить Тесей зрозумів, що цей непереможний незворушний спокій вона черпала з Матері-Землі, і, щоби запанувати над Критом, він мусить спершу в її особі подолати саму Велику Богиню.

Цариця вітальним жестом простягла руку, а потім звелася з трону і не чекаючи, що Тесей скаже чи вчинить, наче він не може ні вчинити, ні сказати нічого, гідного уваги, повела його до сусідньої зали, де були накриті бенкетні столи. Учта в палаці Німфи не нагадувала ахейських гостин; гості їли наче знехотя, наче ніхто не був голодним, і, коли Німфа вмочила пальці у воді, всі інші теж облишили їжу й почали обмивати руки у маленьких срібних вазочках, які розносили миловиді хлоп’ята з волоссям, блискучим від олійки.

Після учти почалися танці. А саме знаменитий Танець Журавля, дуже складний; жінки та чоловіки танцювали його, зважаючи на кожен крок, бо кожен крок і кожна танцювальна фігура були вписані в інший узор підлоги, що її колись, чверть століття тому, виклав Дедал для новонародженої доньки Пасіфаї, Аріадни. До танцю пригравали арфістки і, коли танцівники під звуки арф пливли, немов злітаючи над землею, Тесеєві здавалося, що він опинився на морському дні, що воно втягує його у все глибший чорторий і через мить він затоне.

П’янкі тони, які музикантки видобували зі своїх інструментів, раптом були перебиті віддаленими, але зловісними звуками: брязканням зброї, словами команди, короткими уривчастими криками і тупотом солдатських ніг.

Аріадна зупинилася і здійняла руку.

Музика стихла.

— Що там відбувається? Покличте, — звернулася до вартових, — командира палацової сторожі.

Два вартові кинулись до виходу, але Тесей їх зупинив.

— Командир палацової сторожі сам з’явиться тут, коли мої люди займуть усі пости. Але тобі, Аріадно, нічого хвилюватись, бо твоїй особі ніщо не загрожує.

— Ти хочеш цим сказати, що я, у своєму власному палаці, стала твоїм в’язнем?

— Я не маю наміру тебе ув’язнювати, хочу з тобою побратися.

— А я боялася, що Мінотавр затопче тебе на смерть!

— Повір мені, краще для тебе, коли я стану твоїм мужем.

— Ти хочеш разом зі мною правити Критом?

— Ні. Я хочу забрати тебе до Аттики.

— Німфа Криту не може залишити острова.

Тесей розсміявся. Відтоді цей переможний сміх, яким Тесей зареготав у обличчя Німфі Криту, став взірцем для героїв Еллади. Таким сміхом вони відповідали на лемент матерів, дітей яких убивали, і на розпач мешканців міст, яких гнали у неволю. Таким сміхом заглушували зойки старих і покривали гнітюче мовчання зґвалтованих дівчат. А також усі спогади, які спихали на дно свідомості.

До залу ввійшов командир палацової сторожі. Зупинився біля входу і, дивлячись перед себе, повідомив у порожнечу:

— Місто в руках ахейців.

Населення Кноссу не чинило ахейцям опору. У критському флоті віддавна служили елладці, серед них чимало ахейців, а від часів Великої Пасіфаї повно їх було у палацовій варті, тоді як чистокровні критяни воліли займатися торгівлею. Пристань, палац і перехрестя вулиць Тесей обставив ахейцями, отож від них раптом зароїлося у Кноссі. Все місто розмовляло про зміну влади, а, властиво, про зміну династії.

Тільки писарі, що працювали в Лабіринті, вранці, як зазвичай, вирушили до своїх робочих місць, щоб записати на табличках, скільки олії, фіг, вина, меду, оливок, груш, сиру, яловичини, дичини, пташиних тушок видано для бенкету на честь афінського царевича.

Цього ранку вперше від часу спорудження Лабіринту перед входом не було озброєного вартового, але грізна таємниця, якою був оточений Лабіринт, охороняла його не гірше сторожі.

— Де твій брат? Ти ж маєш брата, — звернувся Тесей до Аріадни наступного дня після учти.

— Девкаліон? Не знаю. Мабуть, сховався у Лабіринті.

— Я піду його пошукати.

— Сам-один?

— Сам.

— До Лабіринту легше увійти, аніж з нього вийти.

Пізніше твердили, що Аріадна закохалася в Тесея і дала йому клубок червоної вовни, один кінець якої наказала прив’язати біля входу та розмотувати його, йдучи за ниткою, а потім повернутися тією ж дорогою, бо інакше він неодмінно загине у льохах Лабіринту.

Аріадна справді дала Тесеєві клубок, але нікому не зізнавалася, чи вчинила так з кохання до нього, чи щоб врятувати місто від ахейців, — лише він міг їх утримати від розбоїв та вбивств.

Тесей, з клубком в одній руці та бронзовим мечем у другій, сам-один вирушив до Лабіринту, наполохавши сотні схилених над табличками писарів; перелякані його вторгненням урядники зривалися з-за столів та розбігалися, наче щурі, тихо попискуючи і притискаючи до грудей печатки зі знаком Каракатиці чи голови Бика, які були найвищим сенсом їхнього буття.

Тесей минав одну залу за іншою, потім почав спускатися чимраз нижче, в підземелля, і ще нижче, до старих льохів, що частково запалися і були засипані сміттям. Аж коли здалося, що досягнув самого дна, з якоїсь комори з’явилася постать — напівлюдина, напівбик, — і перегородила йому дорогу.

Тесей здійняв меча.

— Не вбивай мене! — скрикнув Девкаліон. — Я заведу тебе до скарбниці. До таємної скарбниці Пасіфаї, лише пощади моє життя.

— Здійми маску.

Девкаліон поквапом виконав наказ і подав Тесеєві старовинну маску Священного Царя.

Тесей кинув її на землю і з усієї сили копнув:

— Ніколи вже Мінотавр не оживе, — сказав.

З грудей Девкаліона вирвалось щось, наче хлипання.

— Плачеш?

— Ні. Сміюся.

Весь день ахейські воїни спорожняли скарбницю цариць Кноссу і під вартою вантажили на корабель Тесея. Коли сонце сідало, Лабіринт був порожнім; усі зали, комори, галереї, переходи та схованки стояли нарозтвір. Кожен, хто мав охоту, міг увійти. Першими вторглись