Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

— Не слухайте мого сина Алексія, докторе Йосифе, — сказав він. — Він добрий син, але завжди повинен мати все не таке, як усі інші. Завжди у нього в голові повно незгідливих, упертих думок.

Йосиф знав, що якраз завдяки незгідливим, упертим думкам Алексія Нахумова фабрика розвивалася й поліпшувалася. Нахум бен-Нахум вів свою майстерню, як вели її батько і його дід. Він виробляв завжди те саме, продавав завжди те саме. Обмежувався Єрусалимським базаром. Ішов на біржу, на Кіппу, укладав із допомогою належного нотаря врочисті, докладні запродажні договори і турбувався тим, щоб вони потрапили до міського архіву. Робити більше здавалося йому лихом. Коли була заснована в Єрусалимі друга фабрика скляних виробів, він із такими простими принципами не міг би витримати заповзятливу конкуренцію. Але тут узявся до справи Алексій. Коли досі на підприємстві в Нахума працювали здебільшого руками, Алексій модернізував виробництво, так що тепер вживалися виключно склодувні трубки, і з них видувався гарний, круглий посуд, як Бог вдихнув душу в людське тіло. Далі Алексій став пускати у виробництво велику кількість перетвореного в порошок кварцу, відкрив дуже вигідну філію у Верхньому місті, де продавалися тільки речі розкоші. Посилав свої вироби на ринки Гази, Цезарії та на річний ярмарок у Батні в Месопотамії. Всі ці новини заледве тридцятилітній Алексій заводив, постійно провадячи боротьбу зі своїм батьком. І сьогодні теж Нахум обурювався проти сина та його занадто завбачливої, семимудрої мови. Ніколи після цієї поразки римляни не вступлять знову в Єрусалим. І якщо вони прийдуть, їх відкинуть назад за море. Принаймні він, Нахум бен-Нахум, великий купець, ніколи не залишить цю свою фабрику і не піде з Єрусалима.

— Скло формували руками, і скло видували трубками, і Бог благословив це підприємство. Століття були ми склодувами в Єрусалимі і склодувами в Єрусалимі хочемо залишитися.

Вони сиділи на подушках, зовні спокійні, але обидва були схвильовані, й обидва шарпали чотирикутні, чорні бороди. Хлопець Ефраїм навісними очима дивився на брата; це було очевидно, що тільки пошана до батька заважає йому накинутися на Алексія. Йосиф поглядав то на одного, то на другого. Алексій був стриманий і володів собою, він навіть усміхався, але Йосиф добре бачив, як гірко й сумно йому. Певно, Алексій мав рацію, але його передбачливість здавалася убогою й жалюгідною проти твердості його батька та певності хлопця.

Знову став Алексій їх переконувати.

— Якщо римляни не пропускатимуть наші транспорти піску від річки Белус, тоді ми можемо закривати нашу фабрику. Ви, докторе Йосифе, політик, ви мусите, природно, залишатися в Єрусалимі. Але прості купці, як ми…

— Великі купці, — лагідно поправив Нахум і погладив бороду.

— … хіба не зробимо ми найкраще, коли якнайскоріше виїдемо з Єрусалима?

Але Нахум про ці речі не хотів більше слухати. Без переходу він змінив тему.

— Наша родина, — розповідав він Йосифові, — в усіх речах стійка. Коли мій дід, благословенна будь його пам’ять, помер, він мав ще двадцять вісім зубів, і коли мій батько, благословенна будь його пам’ять, помер, він мав ще тридцять зубів. Мені тепер понад п’ятдесят років, а я маю ще тридцять два зуби, і волосся в мене ще майже чорне і не випадає.

Коли Йосиф хотів піти, Нахум зажадав, щоб він зайшов із ним до майстерні та вибрав собі подарунок. Бо це ж свято перемоги при Бет Гороні, а не може бути свята без подарунків.

Піч палала нестерпним жаром, і густий дим вився в майстерні. Нахум хотів неодмінно нав’язати Йосифові розкішний виріб, великий келих у формі яйця, що виступало зі скляного ж гнізда. Нахум завів слова із старої пісеньки: «Коли я маю, сьогодні ще маю розкішний келих, то завтра він може розбитися». Проте Йосиф, як вимагає доброзвичайність, відмовився від коштовного подарунка і задовольнився простенькою річчю.

Хлопець Ефраїм не міг далі стриматися і в димі й жарі майстерні почав із братом нову, завзяту політичну суперечку.

— Ти був на великій подячній службі? — накинувся він на нього. — Звісно, ні. Ягве вразив тебе сліпотою. Але тепер я не дозволю більше мене умовити. Я вступаю в міську гвардію.

Алексій не розкривав рота. Він не мав нічого для палкого хлопця, крім мовчання та поблажливої усмішки. Він би так охоче залишив Єрусалим із своєю дружиною та двома малими своїми дітьми. Але він усім серцем був прив’язаний до своєї родини, до свого гарного, нерозважливого батька Нахума і свого гарного, нерозважливого брата Ефраїма. Він був тут єдиний, хто мав здоровий розум. Він мусив лишитися, щоб оберігати їх від крайнощів.

Нарешті Йосиф міг піти. Він залишив позаду двері під великим скляним гроном, вдихав таке приємне після диму й жари майстерні свіже повітря. Алексій трохи провів його.

— Ви бачите, — сказав він, — як швидко поширюється нерозсудливість. Ще тиждень тому мій батько був переконаним противником макавеїстів. Лишайтесь принаймні ви розважливим, докторе Йосифе. Ви маєте симпатії. Ризикніть деякими симпатіями і не втрачайте свого розуму. На вас велика надія. Я від щирого серця бажаю, щоб завтра в Кам’яній палаті вас закликали до уряду.

Йосиф про себе думав: «Він хоче, щоб я був такий несимпатичний, як він сам». Алексій, прощаючись, сказав похмуро:

— Я хотів би, щоб ми були позбавлені цієї перемоги.

За півгодини до призначеного початку зборів Йосиф увійшов у Кам’яну палату. Але панове зі законодавчих органів майже всі вже були тут. У своїх блакитних службових убраннях пани з колегії первосвященика, в білих з блакитним святкових убраннях — пани з Великої ради, в білому з червоним — пани з Найвищого суду. Дивно було бачити між ними озброєного Симона бар-Гіору, що стояв тут із деякими своїми офіцерами.

Як тільки зайшов Йосиф, до нього кинувся його друг Амрам. Раніше фанатичний прихильник «Непохитних у законі», він із деякого часу приєднався до «Месників Ізраїлю». Відколи Йосиф домігся визволення трьох мучеників, Амрам ще палкіше прив’язався до нього.

Те, про що він міг розповісти Йосифові, мало дати йому велику втіху. Галилейські партизани полонили римського кур’єра і відібрали в нього дуже значущий лист. Симон бар-Гіора показав цей лист докторові Амрамові, якого він цінив. В цьому листі полковник Паулін, ад’ютант Цестія, повідомляв спішно й під секретом одного свого друга про поразку дванадцятого леґіону. «Для нещасного наказу про відступ, — писав він, — не було ніякої розумної причини. Але в його начальника просто розладналися нерви. А виною цієї нервової кризи була, з дивної й гіркої примхи долі, нісенітниця: самогубство отих трьох божевільних примусових робітників