Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
Чи настав час? Вже агітатор Юда оповістив це тут у Галилеї та заснував партію «Месників Ізраїлю», але був розіпнутий римлянами на хресті. Тепер по краю ходить його син Нахум і провіщає це. І пророк Феуда повстав у Галилеї, робив дива й оголошував, що він роз’єднає потоки Йордану. Але римляни розп’яли його, а панове з Великої ради це схвалили.
Селянин-маслинник Терадіон гадав, що цей пророк Феуда можливо був справді шахрай. Столяр Халафта хитав важко й засмучено головою:
— Шахрай? Шахрай? Можливо, що Йордан справді не поділився б із наказу цього чоловіка. Але й тоді він не був шахрай. Тоді він був передвісник. Бо коли ж мав настати час, як не тепер? Бо ж Гог і Магог збираються знову накинутися на Ізраїль, як це написано в Єзекіїля і в таргумі[1] Йонафана.
Сукняр Азарія думав хитро: той Феуда безумовно не міг бути справжнім месією; бо, як він цілком певно чув, Феуда був єгиптянин, а неможливо, щоб месія був єгиптянин.
Вино було добре, і вина було багато. Люди забули про пана з Єрусалима і, оповиті смердючим кізяковим димом, говорили помалу, завзято та ваговито про месію, що має прийти, сьогодні чи завтра, але, безумовно, ще цього року.
— Звісно, месія може бути єгиптянин, — заявив глухо й уперто столяр Халафта. — Бо хіба не написано про залізну мітлу, що вимете гнилизну з Ізраїлю й усього світу? І хіба спаситель — не ця залізна мітла? А коли так, то чого Ягве має посилати юдея бити юдеїв, чи не любіше йому послати на це необрізаного? Отже, чому месія не може бути необрізаним?
Але крамар Тарфон, говорячи темним і трудним клекотливим діалектом, став нарікати:
— Ах і ой, зрозуміло, він буде юдей. Хіба не вчить доктор Досса бен-Натан, що він збере всіх розсіяних, і потім, що він, ах і ой, лежатиме вбитий, непохований на вулицях Єрусалима, і ім’я його має бути Йосиф бен-Йосиф? А як може бути ім’я месії неюдея бен-Йосиф?
Але тут втрутився господар Теофіл-Гіора, і він підтримав столяра Халафту. Його ображає те, що неюдей не може бути месією. Похмуро й уперто він доводив, що тільки неюдей може бути спасителем. Хіба не стоїть у Письмі, що він згорне в трубку небо, як сувій пергаменту, і що найперше буде кара і великі битви й огонь у жахливому місті?
Багато погоджувалося з ним, інші заперечували. Всі були збуджені. Помалу, скорботно й обурено говорили вони один до одного, ревно дискутували про темні й суперечливі послання. Вони твердо вірили у спасителя, ці галилейські чоловіки. Тільки кожен мав інший образ перед собою, і кожен обстоював свій образ, він бачив його точно, він знав, що його правда, а інший не правий, і кожен ревно старався довести це посиланням на Письмо.
Йосиф напружено слухав. Його очі та його ніс були вразливі, але він мало клопотався кусючим, відворотно смердючим димом. Він дивився на чоловіків, як вони з трудом, але вперто добирали своїм неповоротким мозком аргументи, насилу перетоплюючи їх у слова. Колись, як він жив у поселянина Бануса в пустелі, святі послання пророків завжди були навколо Йосифа, він вдихав їх із повітрям, яке його оточувало, вони здавалися значними, великими. Але в Єрусалимі обітниці зблякли, і ті з речень Письма, що говорили про спасителя, стали для нього невиразними, чужими. Доктори з Кам’яної палати були незадоволені, коли хтось бажав прикласти ці провіщення до сучасності; багато з них приєднувалося до думки великого вчителя закону Гіллеля, що месія давно вже з’явився в образі царя Гіскіа, вони викреслювали з вісімнадцяти прохань прохання про появу спасителя; вже багато років не було місця для спасителя ні в ділах, ні в думках Йосифа. І от тепер, цього вечора, в темному, димному шинку, сподівання спасителя знову ожило в ньому, стало щастям і смутком, наріжним каменем усього життя.
Пильними вухами й з повним серцем слухав він чоловіків, і переконані думки цих немудрих, цих сукнярів, дрібних крамарів, столярів, селян здавалися йому важливішими, ніж дотепні коментарі єрусалимських докторів. Принесе спаситель оливкову гілку чи меч? Він добре розумів, що чоловіки від заперечень проти їхньої грубої віри дедалі дужче розпалюватимуться і при всій своїй побожності ставатимуть дедалі небезпечнішими один для одного. Нарешті дійшло до того, що столяр Халафта хотів кинутися з кулаками на крамаря Тарфона. Тут раптом сказав, стисло та поквапно, один із молодших:
— Облиште, заждіть, вважайте, він «бачить».
Тоді всі поглянули на місце поряд із жаровнею.
Там сидів горбун, блідий, худий і, як здавалося, короткозорий. Досі він не розкривав рота. Тепер він напружено моргав крізь дим, прижмурював очі, так наче хотів розпізнати щось край свого виднокругу, знову роплющував їх і моргав. Чоловіки говорили до нього:
— Ти бачиш, Акавіє? Скажи нам, що ти бачиш?
Сандальник Акавія, напружено придивляючись, хрипким від вина й диму голосом розсудливо сказав місцевим діалектом:
— Так, я бачу його.
— Який він на вигляд? — питали чоловіки.
— Він невисокий, — сказав ясновидець, — але він широкий.
— Він юдей? — питалися вони.
— Я гадаю, ні, — сказав він. — Він не має бороди. А хто може сказати по обличчю, чи юдей хтось?
— Він озброєний?
— Я не бачу меча, — відповів ясновидець, — але я гадаю, він має зброю.
— Як він говорить? — спитав Йосиф.
— Він рухає ротом, — відповів сандальних Акавія, — але я не можу його чути. Я гадаю, він сміється, — додав він ваговито.
— Як він може сміятися, коли він месія? — спитав незадоволено столяр Халафта. Ясновидець відповів:
— Він сміється, і проте страшний.
Потім він витер очі і заявив, що тепер нічого більше не бачить. Він почувався втомленим і голодним, бурчав, пив багато вина, вимагав звареної в молоці птиці. Господар розповів Йосифові про сандальника Акавію. Він був дуже бідний, але проте щороку відбував прощу в Єрусалим і приносив до храму своє ягня. У внутрішній двір він не смів входити, бо ж був каліка. Але він був дуже прив’язаний до храму, усім серцем і всім єством, і точно знав усе про внутрішній двір, як і ті, хто бували там. Можливо, саме тому, що він не міг бачити храм, Ягве дав йому змогу бачити інше.
Чоловіки ще довго не розходились, але
