Не йди - Маргарет Мадзантіні

плюхнувся на той самий диван. Вона почала розставляти стільці навколо столу. Затягнуте у хвіст волосся відкривало її опукле чоло. Я спробував відновити в пам’яті той єдиний образ, який я хотів зберегти про неї, – її розгубленого податливого тіла. Але жінка, що стояла переді мною, була надто далекою від того образу. Без макіяжу шкіра в Італії була білою, немов припорошеною, вона червоніла лише під очима та на носі. Через чорні кеди на ногах вона була ще нижчою, ніж завжди.

Вона сіла навпроти мене, можливо, стидалася, що я побачив її без макіяжу, у її нормальному домашньому вигляді. Руки в неї були дещо почервонілі, вона намагалася сховати їх одна за одну. Я подумав, що така вона значно привабливіша, значно небезпечніша. Це була жінка без віку, немов черниця. І навіть її будинок нагадував мені одну з тих церков, що розкидані в приморській місцевості. Сучасні церкви без фресок, з гіпсовим Ісусом і штучними квітами у вазі без води.

– Це твій будинок?

– Він належав моєму дідові, та перед смертю він його продав. Я приїхала сюди допомагати йому, він зламав собі шийку стегна, потім я залишилася, а тепер уже мушу їхати.

– Звідки ти приїхала?

– З півдня, з Чіленто.

Собака пройшов через кімнату й улігся коло ніг Італії. Вона нахилилася до нього, рукою провела по голові.

– Йому було зле цієї ночі. Може, він мишу з’їв…

Я підійшов до тварини, він дозволив погладити себе, розлігшись на спині та розставивши лапи. Він ледве заскімлив, коли я натиснув йому на болюче місце.

– Нічого страшного немає, досить дати йому знезаражувальне.

– Ти – лікар?

– Так, хірург.

Її ноги були за кілька сантиметрів від мене. Я з силою розвів їх і став цілувати її білі, трохи синюваті стегна. Я заліз головою до неї між ніг, вони були холодні, хоча й спітнілі. Італія нахилилася до мене важко дихаючи. Вона доторкнулася до моєї потилиці своїм ротом… Я несподівано випростався, ударивши її в обличчя. Я знову сів на диван, підніс до себе її руки, міцно їх стиснувши. Потім увіп’явся очима в її вузлуваті пальці.

– Я одружений.

Я не дивився на неї, помічав її присутність кутиком ока.

– Я більше не прийду, я повернувся, щоб тобі про це сказати…

Вона сиділа, нахиливши голову й притискаючи руку до носа. Може, я її сильно вдарив.

– …щоб вибачитися.

– Не переймайся.

– Я не належу до чоловіків, що зраджують своїх дружин.

– Не переймайся.

З її носа цібеніла кров. Я наблизився до неї й відхилив голову назад.

– Тримай так голову.

– Не переймайся, нащо ти так переймаєшся?

Неочікувана ледь помітна усмішка прикрашала її обличчя. При такому милосерді мені здавалося, що я зазнаю поразки. Я закинув їй голову назад, я хотів перемогти, хотів її перемогти.

– Ти часто віддаєшся чоловікам, яких не знаєш?

Вона не збентежилася, але відчула цей удар. Італія дивилася начебто перед собою, але хто знає, де блукали її думки. Погляд у неї був замуленим, як у її собаки. Ні, я не мав жодного права ображати її, я сховав своє обличчя в долонях. Скажи мені, що це не так, скажи мені, що ти це робиш лише зі мною і стаєш сірою й старою, як змія перед смертю, тільки зі мною ти маєш сміливість умерти. Кревалькоре вкрав у неї один з тих капців кольору фуксії і зараз обережно тримав у пащі.

– Вибач.

Але вона вже мене більше не слухала. Можливо, одного дня вона вб’є себе, може, вона забереться з цього світу, не через мене, а через іншого, подібного до мене, через хижака, що накинеться на неї з такою ж ненаситністю, з такою ж нелюбов’ю.

– Ти мусиш іти, – сказала вона, – я теж маю йти на роботу.

– Що в тебе за робота?

– Повія.

Тепер вона стала порожня, як шкіра, яку щойно скинула змія.

У моїх очах переливчастий фіолетовий шарф, який ти, Анджело, обмотуєш навколо шиї, коли позичаєш його в мами, він з вовни, що не боїться часу, він старший від тебе, ми його купили в Норвегії.

На поромі, що йшов до Лофотенських островів, твоя мама залишилася в приміщенні, щоб попити чай. Руки її приклеїлися до гарячого скла чашки, тоді як я стояв на палубі, попри шквали крижаного вітру, що здіймали на морі величезні хвилі. На поромі, потрісканому, як ті фіорди, що віддалялися за нашими спинами, пливли не туристи, а грубуваті місцеві мешканці: рибалки та продавці риби. Скрізь навкруги видно лише неспокійне море. Зміна кольорів і клімату, светр із подвійної нитки, що був на мені, сморід від риби під сіллю, який розходився з трюму, – усе це робило мене іншим чоловіком, як часто трапляється у відпустці. Я був щасливий, що стояв тут сам, щасливий, що негода не пускала твою маму вийти до мене. Якийсь моряк у цератовому плащі, насилу вийшовши по мостику, сказав щось незрозуміле, проходячи повз мене, потім показав на двері, з яких виходив, натякаючи на те, що мені краще повернутися. Вода затекла мені за комір светра, я труснув головою. Усміхнувся.

– It’s