Не йди - Маргарет Мадзантіні

трапилася неприємність у пологовому відділенні, він кидався ефектними фразами, бив себе в груди і, звичайно, брехав. Він був нещирим, адже він ніколи не займався самокритикою й не мав наміру це робити. Він стежив за розмовами інших і зрештою брав у них активну участь. Те саме відбувалося й цього вечора, коли він, як справжній друг, настирливо ліз у глибини моєї душі, куди я щойно занурився. Це вже тривало деякий час. Я мовчки з відсутнім поглядом накинувся з виделкою в руці на закуску, неначе з шаблею, але потім забув про неї й більше нічого собі не замовляв. Манліо намагався поводитись, як я, перейняти мій настрій і при цьому дзьобав по крихітці то з однієї тарілки, то з іншої: то перчики, то смажену моцарелу, то відварену броколі.

– Ти до повій ходиш? – Такого запитання ніхто не очікує, тим більше від мене. Він підливає собі, цокає язиком. – То ходиш чи ні?

– А ти?

– Я ходжу.

– Та ти що.

А в думках він полинув казна-куди, можливо, згадав про Ельзу. Йому не здається вірогідним, що чоловік може бігати від такої жінки до інших та ще й гроші за це платити. Але він був не проти змінити тему, бо вже розігрівся від вина.

– Я теж іноді… – Зараз він схожий на маленького хлопчика.

– Увесь час до однієї чи до різних?

– Буває по-різному.

– І де ви це робите?

– У машині.

– А нащо ти до них ходиш?

– Богу молитися. Що за ідіотське запитання? – засміявся він, і очі в нього сховалися під повіками.

Це не ідіотське запитання, Манліо, ти це зрозумієш пізніше, а поки що ти дивишся на туристку, що йде, обіймаючи того велетня в бермудах. Тепер у тебе такий скорботний вигляд.

Потім я кажу йому, що це неправда, що я не бігаю до повій. Це його дратує, але він продовжує сміятися, у нього червоніє обличчя, і він каже, що я засранець «і завжди був засранцем» – ось його слова. Однак вечір раптом змінився, смуток уже розсіявся, а може, полетів у таємні покої душі, у яких миготить щось схоже на правду, а може, це правда і є, а Манліо, ідучи до машини, став схожим на щиру людину. Розчаровану людину. Ми квапливо прощаємося, поплескуючи один одного по плечу, кілька кроків у темряві, і я вже далеко від нього, кожен із нас на своєму хіднику. Ніякого неприємного осаду після зустрічі. Наша дружба стерильна.

Я міг би тобі сказати, Анджело, мені здавалося, що тіні від ліхтарів падали, немов мертві птахи, і коли вони лягали на вітрове скло, я бачив усе те, чого в мене не було. А ще міг би тобі сказати, що, коли я їхав швидше, а тіні падали ще швидше, у мене виникало бажання заповнити цю нестачу чим завгодно. Я міг би тобі сказати багато чого, що здавалося б правдивим, але правдивим не було. Я не знаю правди, принаймні не пам’ятаю. Я тільки знаю, що їхав до неї без певної мети. Італія була безликою. Вона була чорним ґнотиком у гасовому ліхтарику, вогонь був поза нею, у цьому маслянистому світлі, що огортало мої потреби й усе те, чого мені бракувало.

Починалася довга вулиця, обсаджена деревами, де вимальовувалися обриси жінок найдавнішої професії. Фари мого автомобіля натикалися на їхні тіла, що колихалися немов медузи в морі. Цієї миті вони загорялися у світлі, щоб потім знову опинитися в темряві. Я скинув швидкість навпроти одного з останніх дерев. На дівчині, що пішла назустріч моїй машині, були чорні сітчасті панчохи, а обличчя повністю відповідало її фаху, таке різке й дитяче, сумне й меланхолійне: це було обличчя справжньої повії. Вона щось гаркнула, можливо, щось образливе, я побачив це в дзеркальці заднього огляду, швидко проїжджаючи далі.

Вона була вдома. Цього разу була вдома. Двері м’яко відчинилися, собака подивився на насип, пішов обнюхати мене, повиляв хвостом у мене між ногами і, здається, упізнав мене. Італія стояла переді мною, тримаючись блідою рукою за двері. Я заштовхнув її всередину. Вона, напевно, уже спала, бо губи в неї були стиснуті міцніше, ніж завжди. Вона мені сподобалася. Я схопив її за волосся, змусив її зігнути голову й присісти. Я почав терти її обличчям собі по животу. Там, де від думки про неї в мене боліло. Лікуй мене, лікуй мене… Я схилився до неї й зацілував усе обличчя. Став совати свій язик їй у ніс, у вічі.

Пізніше, коли вона вже сиділа на дивані, то стягнула на собі майку, щоб прикрити промежину. У такому вигляді я й застав її, повернувшись з ванної кімнати. Я помився, сидячи на краю ванни поряд з тією поцвілою шторою, що звисала згори. Я підійшов до неї, узяв за волосся, похитав їй голову й всунув у руку гроші. Я трішки побарився, всовуючи їх у цю знесилену руку. Вона їх прийняла так само, як приймають біль. Я мусив іти. Я не повинен був ще раз показувати їй свою ніяковість. Це було б незручно, все одно що озиратися на власні екскременти.

Ти теж хочеш залишитися сама, я вже вивчив тебе. Ти робиш те, що я хочу, а потім зникаєш, немов комар удень, ти ховаєшся серед квітів на дивані й сподіваєшся, що я тебе не помічу. Ти вмієш цінувати тільки хіть, знаєш, що коли зав’язую краватку перед виходом, то відчуваю огиду. У тебе немає сміливості навіть рухатися, поки я з тобою, немає сміливості показати сраку, ідучи до ванної кімнати. Можливо, ти боїшся, що тебе зрештою вб’ють, можливо, боїшся, що я тебе закину в