Не йди - Маргарет Мадзантіні

– А ти не їстимеш?

– Я потім.

Я встромив виделку в спагеті, бо був справді голодним, наскільки пам’ятаю, давно вже я не був таким голодним.

– Смакує?

– Так.

Спагеті і справді, Анджело, були смачними. Найсмачніші спагеті в моєму житті. Я їв під пильним поглядом Італії, від якого нічого не можна було приховати, вона допомагала мені їсти своїми очима, ледве помітними рухами плечей, рук. Здавалося, що і вона їла зі мною, насолоджуючись кожним шматочком страви.

– Ще їстимеш?

– Так.

Ситість була давно забутим благом. Що більше я їв її спагеті, то більше відчував, як мені ставало краще від їжі. Я потягнувся рукою за пляшкою пива, що залишилася далеко від мене, вона теж кинулася подати її. Беручись за крижане після холодильника скло, я несподівано відчув тепло її тремтячої руки. Я невдало налив собі пива, майже не стежачи, що роблю, і піна перелилася через вінця на стіл. Не хотілося відпускати її руку. Хотілося тримати її й надалі, і не лише самі пальці. На якусь мить у мене з’явилося бажання покласти на долоню її руки своє чоло, щоб вона тримала цей тягар.

Італія тим часом дивилася, як маленька калюжа від пивної піни розповзалася по столу. У її очах було якесь особливе світло, що блукало під шкірою обличчя, зібране в крихкий ореол, який міг бачити тільки я. Мені здалося, що вона раптом стала сумною. Її смуток проходив чорною доріжкою від шиї, що була в тіні, до самих ребер, звідки виступали груди. Вона помітила, як я її розглядав, і затягнула ще тугіше пояс на халаті, прикриваючи груди рукою. Тепер світло падало на неї, вона сиділа в цьому слабкому світлі від свічки, схрестивши руки, як нічний амур, і дивилася, як я їв.

Я зупинився тут, на цьому асфальтованому майданчику, припорошеному піском, за частоколом з олеандрів. Я дивився на ворота, що були поряд, і крізь ґрати на будинок. Шиферний дах та білосніжні стіни поринали в сяйві, яке щойно з’явилося. Я не увійшов у будинок, а залишився в машині, вбираючи в себе вологість. Певний час, не знаю, як довго, я навіть подрімав. Ельзину малолітражку було припарковано під навісом з очерету. Її тіло лежало собі спокійно в ліжку, не знаючи про те, що я тут. Я спостерігав, як світанок знімав нічний покров з нашого будинку, з порожньої мотузки для білизни, з наших велосипедів, притулених до стіни.

А тепер на небі разом із першими сонячними променями з’являлася блакить. У цьому чистому повітрі можна було побачити все. Якщо ніч мене захищала, то світло, повертаючи всі речі моєму зору, повертало мене самому собі. Я повернув шию до маленького прямокутника дзеркальця й побачив своє обличчя. Непомітно для мене з’явилася борода.

Я вийшов з автомобіля, пройшов уздовж огорожі, далі крізь очерет і опинився на пляжі. Там не було нікого, лише море. Я зайшов на піщану смугу й присів там, де пісок був ще сухим. Будинок залишився в мене за спиною; якби Ельза прочинила вікно спальні, вона б побачила чорну крапочку моєї спини на пляжі. Але вона спала. Можливо, у цьому легкому сні вона шукала іншу долю, поринаючи в неї так само акуратно, як вона пірнала в море, без жодного плюску зникаючи в його водяному роті.

Тіло може любити те, чим гребує розум? Ця думка, Анджело, не йшла мені з голови, коли я повертався в місто. Якось суто з міркувань ввічливості я скуштував в одного селянина якийсь «особливий» сир його власного виробництва, скоринка цього сиру почорніла від плісняви, а тхнуло від нього, немов від небіжчика. Та куштуючи його, я відкрив, як не дивно, різкий і водночас вишуканий смак. Я відчув свіжість крижаної води, узятої з глибокого колодязя. У ньому була ностальгія й водночас огида до того сиру, до його різкого присмаку.

Була вже шоста година, зарано, щоб іти на роботу. Я зупинився випити кави в тому ж барі, який я зазвичай відвідував. Це було однаково, що повернутися до борделю рано-вранці по забуту парасольку й побачити там повію, що догоджала тобі всю ніч, у заспаному й занехаяному вигляді, позбавлену будь-якої привабливості.

Вона не сподівалася мене побачити. Так і стояла у дверному отворі, здивовано посміхаючись, вона навіть не запрошувала мене зайти.

– Яким вітром о такій годині?

– Та так.

Вона схопила мене за руку й затягнула всередину:

– Заходь.

Вона вже більше не боялася мене. Вистачило тарілки спагеті. Я вже став для неї цілком звичним явищем, так само як і мавпа на постері, як її сліпий собака. Віконниці були навстіж відчинені, і день заходив у кімнату. На столі були перевернуті стільці, а на підлозі ще блищали сліди від мокрої ганчірки. Італія вже помила підлогу і з гордістю дивилася на закінчену роботу, у її погляді був той самий блиск, що й на підлозі. А от я був невдоволений, якийсь висотаний.

– Я вимкну праску.

І вона пішла до прасувальної дошки, що стояла в кутку з клаптиком блакитної бавовняної тканини, певно, фартухом. Вона вже вдягнулася, щоб іти, але ще не накладала макіяж. Її вимиті очі пестили мене своїм поглядом. По моєму неголеному обличчю, по зім’ятому піджаку вона могла легко здогадатися, що я не ночував удома.

– Хочеш прийняти душ?

– Ні.

– А кави хочеш?

– Я вже випив у барі.

Я