Не йди - Маргарет Мадзантіні

в ідеальному порядку: піраміди тарілок, маленькі келишки, потім більші, пакети з цукром і з борошном, застебнуті дерев’яною прищіпкою для білизни. З внутрішнього боку дверцят висів календар. Деякі дні за останні два місяці на цьому календарі були позначені хрестиком. Я порився у своїй пам’яті, це не було надто важко, бо я одразу ж зрозумів, що це були дати наших зустрічей. Потім було ще одне відкриття, уже на холодильнику. У скляній банці лежали банкноти, деякі з них затерті, інші складені. Я перерахував їх, вони там були всі до останньої ліри.

Я став перед вікном. Сонце розпалило шляхопровід, висушувало поля й дерева. Поряд із житловим трейлером циганка розвісила сушитися білизну. Три карликові курки з відстовбурченими хвостами ходили одна за одною навколо садка, де лежали темні, нещодавно политі брили. Італія не доторкнулася до моїх грошей, вона прийняла їх і запхнула в цю банку. Я прийняв душ, потім у халаті Італії, рукави якого ледве доходили до ліктів, узяв слухавку й сів на ліжко. Я подзвонив твоїй мамі та сказав, що не зможу приїхати до неї на вихідні.

– Чому?

– Маю бути в лікарні.

Мавпа на стіні дивилася на мене, а я на неї. Я почув, як ключ повернувся в замковій щілині.

– Ти ще тут?

– А де ж мені бути?

Я обняв її. Зараз від неї пахло інакше, іншими стінами.

– Де ти була?

– Працювала.

– Де ти працюєш?

– На сезонній роботі в готелі. Прибираю в номерах.

Від неї пахло автобусом, натовпом.

Ми вийшли з нею на вулицю, як посутеніло. Ми йшли, тримаючись за руки в кварталі з привидами, майже весь час мовчки, слухаючи звуки наших кроків, довіряючи нічному світу наші думки. Я й на хвилину не відпускав її руку, а вона мою. Мені здавалося дивним, що поряд зі мною була ця жінка, яку я не дуже добре знав, а проте така близька. Перед виходом вона зробила макіяж. Я стежив за нею, як вона нахилилася над уламком дзеркальця й поквапливо підмальовувала лінії, які, напевно, здавалися їй недостатньо виразними. Її косметика, підбори, на які вона видиралася, зблякле волосся… У ній не було нічого, що відповідало б моїм смакам. Однак це була вона, Італія, і мені в ній подобалося все. І я навіть не знав чому. Тієї ночі вона була всім, чого я бажав.

– Біжімо! – крикнула вона.

І ми побігли, натикаючись одне на одного і сміючись, обіймалися коло стіни. Робили всі ті безглузді речі, що їх роблять закохані. Наступного ранку, коли ми прокинулися, Італія тремтіла знову. Посмажила мені яєчню з яєць, що назбирала у своїх курок, випрала й випрасувала мені сорочку, а зараз, коли я її цілував, коли я повернувся до неї спиною, тремтіла. Кохання, що народжується, сповнене, Анджело, страхами, які не мають свого певного місця.

Завібрував мій мобільний телефон. Я поклав його на підвіконня, тому що там кращий сигнал. Я не відповів одразу, відчинив вікно, потім натиснув на зелену кнопочку. Мені потрібне повітря. Голос твоєї мами лунає цілком виразно, не чути ніякої метушні, характерної для летовищ, жодних оголошень рейсів, що прибувають чи вилітають.

– Тімо, це ти?

– Так.

– Мені сказали…

– Що тобі сказали?

– Що стався нещасний випадок із кимось з моїх рідних… у мене в руках уже зворотний квиток.

– Це так.

– Щось з Анджелою?

– Так.

– Що з нею?

– Вона впала з моторолера, зараз її оперують.

– Що їй оперують?

– Мозок.

Вона не заплакала, загаласувала в слухавку, неначе хтось став її шматувати. Але галасування раптом припинилося, знов залунав її голос, пригнічений, глухий.

– Ти в лікарні?

– Так.

– Що сказали? Що кажуть?

– Вони вірять, так…

– А ти? Що ти скажеш?

– Я скажу що… – Я мало не розридався, та не можна було плакати. – …Сподіваймося, Ельзо, сподіваймося.

Зігнувшись, висунувся у вікно… Чому я не падаю? Чому я не падаю туди, униз, де зараз прогулюються двоє пацієнтів, накинувши пальто на піжаму?

– Коли ти вилітаєш?

– За десять хвилин, «Бритіш Ейрвейз».

– Я тебе зустріну.

– А шолом? Вона була в шоломі?

– Вона його не застебнула.

– Як це? Як це вона його не застебнула?

Анджело, чому ти не додержувалася домовленостей? Чому юності так притаманна легковажність? Усмішка на обличчі, і, мамо, іди в сраку. А в мами віднялися ноги, голова. Як же ти тепер перед нею вибачатимешся?

– Тімо?

– Що?

– Поклянися мені Анджелою, що Анджела не вмерла.

– Клянуся. Анджелою.

Пацієнти внизу зупинилися, сіли на лавку, курять. Поряд із грядками проходить