Не йди - Маргарет Мадзантіні

на хлопцеві з недоумкуватим обличчям, його тонесенькі руки застигли в судомах, а пальці були розчепірені, як зубці граблів. Він метляв головою, намагаючись робити це в одному ритмі з музикою, і в цей час дивився на свою подругу в інвалідному кріслі, яка йому всміхалася, демонструючи свої гострі та рідкі зуби, як у хижої риби. Вигляд у дівчини був такий самий недоумкуватий, у її вухах висіли дві пластикові сережки. Вона так дивилася на того хлопця, що в мене перехопило подих. Вона не помічала його різкуватих рухів, дивилася йому просто у вічі. Вона його кохала, просто кохала його. Я мусив йти, сонце вже сіло, Ельза чекала на мене з вечерею, я випив щонайменше півкелишка одного з убивчих аперитивів Ґае і розраховував, що хміль вийде з мене, поки я дійду додому. Але, спираючись ліктем на стійку й тримаючи десять тисяч лір у руці, я подумав, що охоче покинув би своє місце серед здорових людей, щоб на мене хтось подивився таким поглядом, як ця нещасна дівчина на того хворого хлопця, хоча б раз у житті. Отже, доню, Італія ненадовго увійшла в моє життя й перетнула його, як підводний човен.

Знову був вечір, знову я сам у місті. Висипав на письмовий стіл повну скриньку фотографій. Випадково в моїх руках опинилася світлина, на якій я стою ще маленьким хлопчиком у коротеньких штанцях із похмурим поглядом. Я був товстеньким, навіть не пам’ятаю себе таким. Кілька років по тому я вже був худорлявим, про що свідчить фото, зроблене для залікової книжки. Мою цікавість поступово витиснуло дивне відчуття розгубленості. Я помітив, що з часом став уникати фотографування. Усе моє життя було тут, я міг простежити його, воно було в мене під руками на цьому глянсовому папері до найостанніших знімків, на яких я з’являвся рідко, ніколи в центрі кадру, з розгубленими очима, несподівано захоплений фотографом. У цьому поступовому виході, можливо, чаїлася загадка. Я добровільно уникав поневолення спогадами. Якби я помер зненацька, Ельзі було б непросто знайти мою нещодавню світлину для пам’ятника. Ця думка не лише не засмутила, а навпаки, утішила мене. У мене не було свідків. Можливо, саме зневага до патетичного егоцентризму мого тата привела мене в тінь, у якій заховався значно більш оманливий нарцис. Можливо, навіть у житті, у моїх найтісніших стосунках я був удавальником. Я підготував картинку, потім вийшов з кадру й натиснув на кнопку. Горіла лише лампочка під абажуром, я зняв окуляри й став вглядатися в темряву перед собою. Я відчинив балконні двері у своєму кабінеті й вийшов на балкон. Я помочився на рослини внизу, спостерігаючи, як підіймалася тепла пара з землі у вазонах. Подзвонив телефон, я повернувся в кімнату:

– Ельзо, це ти?

Жодної відповіді.

– Ельзо…

Потім у слухавці я почув тихе дихання й упізнав його.

Щойно приїхавши, я притягнув її до себе, узяв у полон у свої обійми. Вона лише дихала, притиснувшись до мене. Не знаю, як довго ми так стояли, нерухомі й притиснуті одне до одного.

– Я боялася.

– Чого?

– Що ти більше не прийдеш.

Вона тремтіла, не відпускаючи мене. Я втулив носа в чорний проділ її фарбованого волосся. Я відчував потребу вдихати запах її голови. Єдине, чого тоді потребував. І нарешті, я почувався добре. Її губи ковзнули до моїх грудей. Я підвів її за руки.

– Дивись на мене, прошу тебе, дивись на мене.

Вона почала розстібати собі сорочку, ґудзики швидко випадали з люрексних петельок, вони рухалися під її пальцями, немов чотки. Виткнулися її маленькі груди. Я зупинив її руку.

– Ні, не так.

Я взяв її за плече й потягнув до ліжка в кімнаті. Повільно познімав з неї одяг, рухаючись навколо, затамувавши подих, умілими руками, немов готуючи тіло до автопсії. Вона покірливо дозволяла мені це робити. Коли вона залишилася повністю голою, я відійшов, щоб оглянути її. На обличчі Італії з’явилася розгублена усмішка. Вона прикрила собі лобок руками:

– Не треба, я надто невродлива…

Але я взяв її за руки, підніс їх угору, над головою, над розкиданим по попелястому покривалу волоссям.

– Не ворушися.

Повільно я пройшовся очима по її тілу, клаптик за клаптиком. Потім я теж скинув одяг повністю, як ще ніколи перед нею не робив. Я теж не був гарним: тонкі руки, невеличке пузо й кривий корінець, що нависав з волосся, – і теж соромився. Але я хотів, щоб ми такими й залишалися, голими і непривабливими, без поспіху, без запалу, занурені в часі. Коли я ліг на неї, то довго залишався в ній, не рухаючись, дивлячись у її ясні, але змарнілі очі. Ми так і залишалися нерухомі на цьому вогненному полі. Одна сльозинка збігла їй на скроню, я підібрав її губами, я більше не боявся її, лежав на ній, як чоловік, як син.

– Тепер ти моя, лише моя.

Потім, улігшись на краю ліжка, вона зрізала мені маленькими ножицями нігті на ногах.

– Скільки тобі років?

– А скільки даси?

Ми заснули приклеєні одне до одного. Я пестив їй голову, доки сон не зупинив мою руку. А коли я прокинувся, Італії не було поряд. На столі я знайшов записку: «Я спробую повернутися якомога швидше. Кава вже готова в кавоварці». Під написом вона залишила помадний відбиток свого поцілунку. Я поцілував його.

Я пішов на кухню й увімкнув газ під кавою. Відчинив кухонну шафу й здивовано витріщився на речі, розставлені