Не йди - Маргарет Мадзантіні

На столі лежало кілька плодів мушмули. Я взяв один скуштувати, він був солодкий, тоді я взяв ще.

– Ти голодний? – запитала вона.

Її голос було ледве чути, він майже не порушував тишу. Італія, напевно, теж подумала про якісь дивні речі. Щойно я припинив стискати її руку, вона розчепірила пальці, і гроші попадали на підлогу. Вона простягнула до мене порожню руку.

– Дай сюди.

Я віддав їй кісточки від мушмули.

– Я приготую тобі спагеті?

– Що? – прошепотів я, збитий з пантелику цією пропозицією.

– З соусом чи як?

Вона неправильно зрозуміла моє запитання. Її погляд тепер був інакшим, пожвавленим, очі затремтіли в очницях, немов пташенята, які щойно скинули шкаралупу. Я не збирався затримуватися в неї. Проте на її обличчі з’явилася маленька надія. Її надія була такою далекою від моєї. Тому що, Анджело, я теж мав надію. Мав надію на те, чого не було в цій кімнаті, чого ніде не було, яка, можливо, гнила разом із кістками мого тата. Те, про що я нічого не знав, чого не варто було й шукати.

– Вони будуть смачними з соусом?

Вона засміялася, засяяла від радості, тоді на мить я подумав, що, можливо, і моя надія була такою ж скромною й простою, як її. Вона якось незграбно пішла в спальню, намагаючись прикрити себе надто короткою майкою. Дуже швидко вона повернулася до мене в комбінезоні та незастебнутих різнокольорових босоніжках:

– Я вийду на хвилиночку.

Я стежив за нею у вікно, поки вона заходила за будиночок, де, як я помітив, у неї був невеличкий город. Угрузаючи підборами в землю, з ліхтариком у руці, вона шаруділа по грядці підв’язаних рослин. Вона повернулася з овочами в майці й попрямувала до кухні. З-за дверей я бачив її фігуру, то повністю, то лише одну руку, то пучок волосся в неї на голові. Вона підійшла до кухонної шафи, витягла звідти каструлю, тарілку. Потім ретельно по одному помила помідори, а тепер схилилася над дошкою, ріжучи овочі, що смачно пахли. Лезо проходило поряд з пальцями, але вона робила це автоматично. Я з подивом відкрив для себе, що Італія була охайною і професійною кухаркою, справжньою господинею в себе на кухні. Я чекав на неї сидячи, зіщулившись і трохи скам’янівши, немов шанобливий гість.

– Уже майже готово.

Вона вийшла з кухні й зачинилася у ванній, я почув, як полилася вода в душі. Я пообкладав себе диванними подушками. Кімнату заполонив запах свіжого соусу, я насправді відчував голод. Знову побачив на постері шимпанзе, що обіймав свою пляшечку з соскою. Він був стовідсотково схожим на Манліо. Я всміхнувся йому, як усміхаються приятелеві, дурнішому від себе. Невдовзі шум у ванній затих, і вона з’явилася знову. Її мокре жовте волосся здавалося дерев’яним. На ній був світло-коричневий халат. Вона затягнула пояс і всміхнулася від задоволення.

– Я подаю спагеті.

Вона повернулася на кухню, проходячи повз мене. Від неї пахло тальком, таким ванільним солодкавим запахом, немов від ляльки.

– Пиво будеш?

Вона принесла пиво, потім вийшла й повернулася знов із приборами. Я підвівся, щоб допомогти їй.

– Сиди собі, – попросила вона, – прошу тебе.

Голос у неї був такий же клопіткий, як і руки. Я не відводив від неї очей, поки вона накривала на стіл. Вона то заходила, то виходила з кухні з дивною для цього часу жвавістю. Здавалося, що я бачив її вперше, неначе це тіло під халатом ніколи не було моїм. Вона вміла накривати на стіл, акуратно розклала прибори та серветки. А посеред столу поставила свічку. Вона зупинилася переді мною, нахмурила брови, поморщила ніс і виставила передні зубки, неначе гризун.

– Аль денте[9]? – пискнула вона.

– Аль денте.

Я теж поморщив ніс, імітуючи її, і помітив, наскільки він негнучкий. Вона засміялася, засміявся і я. Вона була не просто веселою, вона була щасливою.

– А ось і ми. – І вона вийшла з кухні з великою супницею в руках. Поставила її. На спагеті, у центрі, стирчав жмутик базиліку, наче квітка. Подала мені страву й сіла навпроти, поклавши руки на стіл.