Не йди - Маргарет Мадзантіні

об свою майку, а потім відчиняю шафу й шукаю на полиці з медикаментами щось знезаражувальне й пластир. Твоя мама не вириває руки, їй подобається, коли я приділяю їй увагу як лікар. Потім цілую їй шию. Ось вона поряд, її шия, і я її цілую в те саме місце, де вона під волоссям переходить у потилицю. І ми стоїмо, обіймаючись, поряд з розкиданими по столу квітами.

Коли я виходжу після душу, вона вже барабанить по друкарській машинці, що стоїть у кутку вітальні. Каже, що їй треба надолужувати, бо вона відстала по роботі. Вона більше не хоче ані купатися, ані засмагати. Вона не проти, щоб її темна шкіра втрачала засмагу протягом зими. Вона так і не одягнулася, на ній лише той самий шовковий халатик. Унизу цей шовк спадає на підлогу, і її ноги залишаються відкритими. Ставлю на програвач «Патетичну» симфонію Чайковського. Музика, немов кришталевий ураган, захоплює вітальню, у яку прозирає сонце. Я теж сиджу з голими ногами й читаю. Очі твоєї мами бігають по клавішах, час від часу вона висмикує аркуш з друкарської машинки, жмакає його й кидає в кошик для сміття поряд. Характер у неї дражливий, змінюються її наміри, а з ними також і обриси її тіла. Вона мені не належить і ніколи не належала. Ми не запрограмовані належати одне одному, ми запрограмовані жити разом, користуватися одним біде.

Вона дивиться на мене, залишає друкарську машинку й підходить до мене. Сідає на диван навпроти, підігнувши одну ногу, друга нога, боса, стоїть на підлозі. Вона починає говорити обміркований ланцюжок фраз. Спочатку йдуть загальні речення про її роботу, про колегу по редакції, яка їй накапостила, а потім ні з того, ні з сього:

– А що ти робив на конгресі?

Й одразу ж мене запитує, хто був і кого не було, і я відчуваю, що коло звужується, коли вона каже:

– Який у тебе був номер?

– Звичайний.

Я посміхаюся, бо це не я опинився у важкій ситуації, а вона. Я даю їй час поваритися у власних думках, а сам я спокійнісінький, якщо вона хоче в мене щось запитати, то прошу дуже. Сміливіше, жінко, ну ж бо далі. Якщо ти насправді потребуєш ясності, то цього разу шукай її сама, я тобі в цьому не помічник. Я своєї провини не відчуваю, просто не можу відчувати. Чайковський грає собі, і цього ранку в його музиці мені нічого не здається таким уже драматичним. Ельза з люттю накручує пасмо волосся, яке здається білим від сонячного світла, що падає на неї ззаду. Вона намагається втримати рівновагу між цікавістю й страхом перед стражданнями. І все ж таки, якщо вона попросить мене зробити це сьогодні, я готовий навіть розтрощити ліжко. Але щоб дійти до правди, треба попітніти, вона не пристосована до царського характеру моєї дружини. Я вже знаю цю її манеру дивитися так на мене, навіть якщо мені тільки зараз здається, що я розшифровую почуття, приховане за цим непроникним поглядом, там порожнеча, ступор, зречення. У неї очі немов у недоумкуватої. Це приголомшливе відкриття. За такою зовнішньою розумністю криється безчуттєва глухота, майже відсутність свідомості: це її лазівка від болю. Коли в неї труднощі, вона підводить очі, ті самі очі, якими вона начебто мене розуміє, хоча насправді залишає мене самому собі.

Зараз вона піднімається й прямує до кухні, вона майже дійшла до дверей. Вона прямо тримає спину, а її чудове волосся трохи підскакує при кожному кроці. Я цілю в центр її тіла й, немов ніж, кидаю фразу:

– Ти хочеш дізнатися, чи я ще з кимось трахаюся?

Вона обертається:

– Ти щось сказав?

Чайковський заглушає мої слова. Вона не почула. А може, і почула, і через це вона трохи тремтить.

Цей вечір ми присвячуємо коханню. Це твоя мама бере мене, я ще не бачив її такою запальною.

– Легше, – шепочу я, посміхаючись. – Легше.

Але вона сильніша від мене, у неї свій задум. На мені зараз згусток енергії, сьогодні я її здобич. З неї виходить справжній еротичний фарс, який вона, напевно, здобула в якійсь книжці чи у фільмі. Цієї ночі вона зважилася на палкі пристрасті. І я в середині цих пристрастей, мене кидає то в один, то в інший бік, неначе загнану коняку в несамовитому галопі. А ось вона ковзнула під мене й важко дихає під моїм животом. Я не звик до такої її покірливості. А тепер маю таке відчуття, що це через мене вона погодилася на таку розпусту. Я хочу піти, хочу втекти з цього ліжка, але залишаюся в ньому. Тепер я збуджений, я подивився на її голову й подумав… І ця думка мене збудила. Я накинувся на твою маму й мордую її. Заштовхав у кінець ліжка й там беру її, наче козу, і при цьому я себе питаю, що ж це я роблю.

Потім вона лежала піді мною, немов розчавлене яйце, вона забралася у свою шкаралупу й дивилася на мене з новим бажанням. Вона здавалася щасливою й підступною, немов відьма, як та відьма, якій вдалося чаклування. Уперше з тієї миті, як ми з нею познайомилися, я подумав, що хочу піти від неї.

Невеличке тіло моєї коханки зігнулося на краю ліжка, я дивився на те місце, де її худорлява спина, розширюючись, переходила в сідниці. Я облизав її, мій язик пройшовся від проділу на голові до самих кінчиків ніг, я заштовхував його в кожну щілинку між пальцями. Їй було одночасно приємно й холодно, її шкіра зморщувалася, коли я проходив по ній язиком. Я відчував, що хочу кохати її таку, крок за кроком, у непорушності, у тиші. Усе було вже не так, як раніше, не