Не йди - Маргарет Мадзантіні

Я промимрив якусь цифру. Уже вдома, пізніше, стоячи перед унітазом і тримаючи свій пристрій, я плакав. Раптом я зрозумів, що ми стали старими. Але тоді, стоячи на самоті перед дощатим парканом того пекельного саду, я сміявся, сміявся мов божевільний. А внизу, за скелею, тішилася п’яна маленька Мартіна.

Посеред ночі я не сплю, дивлюсь у простір за відчиненим вікном, там, де своїм сухим листям шелестить пальма. Твоя мати спить, її кармазинова сукня лежить на стільці. Щось стискає мені руку, і ця напруга проходить усередину по спині. Я засовую лікоть під подушку, щоб настало полегшення, і починаю брикатися. Вона повертається до мене, не вмикаючи світла.

– Що з тобою?

Голос у неї втомлений, але не сердитий. Я більше не відчуваю руки. Боюся, що зараз зі мною станеться інфаркт. Шукаю Ельзину руку, стискаю її. На ній шовкова нічна сорочка на блискучих бретельках-стрічках. Вона поряд зі мною, груди м’яко притиснуті одна до одної, я посуваюсь до неї. Я поринаю в аромат її тіла. Повільно стягую з неї ковдру. Світлий промінчик пробігає вздовж її ніг.

– Тобі не спиться?

Я не відповідаю їй, мої губи вже в неї на ногах. Вона більше нічого не каже, запускає руку в моє волосся, пестячи мене. Вона все зрозуміла, бо вивчила мене, знає, як я кохаюсь. Вона тільки не знає, що я це роблю, коли мені страшно. Я розумію, що не зможу її здивувати, але це не здається таким жахливим. Відсутність здивування робить нас упевненішими, зараз ми дістанемо рівне задоволення одне від одного. Наші рухи повільні так само, як цокання будильника на підставці. Наші тіла розігрілися, статеві органи м’яко пульсують, м’язи добре знають, що їм робити. Але в цій партитурі, люба, є щось заклякле, я думаю про це, ловлячи ротом її волосся, і я міцно притискуюсь до неї, бо сьогодні мені страшно. Доходимо до оргазму із заплющеними очима, сконцентровані на статевих органах.

Потім твоя мати піднімається, бо хоче пити. Іде крізь темряву кімнати, чую, як вона сходить до кухні. Я думаю про її голе тіло, ледве освітлене лампочкою холодильника, і запитую себе, чи вона мене любить. Вона повертається з пляшечкою кока-коли в руці.

– Вип’єш трішки?

Умощується на підвіконні й п’є там, дивлячись надвір. Тепер вона зовсім поряд із сухим листям пальми, спирається на стіну, ледве зігнувши ноги. Її голе тіло на тлі ночі, на тлі моїх привидів. Вона сидить дещо вище, ніж я, нерухома й сяюча, немов бронзова статуя. І ця думка приходить до мене, неначе вона єдина існує.

– Народімо дитину.

Сказане було для неї несподіванкою. Вона всміхається, хмикає, підводить брови, почухує собі ногу – усе це вияв ніяковості.

– Видали спіраль.

– Ти жартуєш?

– Ні.

Я відчуваю, що їй би хотілося вдати, нібито вона не зрозуміла мене. Ми побралися дванадцять років тому й ніколи не відчували потреби, щоб хтось іще додався до нас.

– Ти ж знаєш, що я не вірю…

– У що ти не віриш?

– Я не вірю у світ.

Що ти таке кажеш? Що мені до світу, до тієї безликої маси. Я розмовляю з тобою про нас. Про мій маленький пристрій, про твою маленьку нірку. Про маленьку крихітку, маленького світлячка в темряві.

– Я не готова дати дитину цьому світові…

Ти підгинаєш під себе ноги, робишся маленькою, волієш стати тарганом, щоб піти геть цією стіною. І куди ти прагнеш забратися? Ти не хочеш дитини через те, що світ жорстокий, забруднений і тривіальний? Повернися сюди, спускайся до мене. Я тут голий у ліжку й чекаю. Дай мені кращу відповідь.

– Я не вірю, що зможу тримати немовля на руках. Я боюся.

Та ні, ти боїшся, що не будеш тією жінкою, якою ти є. Якою тобі подобається бути. Я це знаю, кохана, у цьому немає нічого поганого, егоїзм нас тішить, складає нам компанію. Ти вже втомилася від мого пильного погляду, а можливо, зараз ще й холодно. Ти соваєшся, не знаходиш собі місця. Ти боїшся, що мені тебе вже не достатньо.

– А ти чому хочеш дитину?

Я міг би тобі сказати, що мені потрібна нитка, щоб залатати мої навіжені думки, щоб тримати їх разом. Тому що я втрачаю частинки самого себе. І мені б хотілося, щоб переді мною з’явилася нова частинка. Тому що я – сирота, ось що я міг би сказати.

– Бо я хочу побачити, як полетить паперовий змій, – кажу я й сам не знаю, що сказав.

Нарешті напруга спадає, це був жарт, гра. Твоя мати знову дивиться без підозрілості.

– Кретин, – сміється вона.

І ковтає ще трішки кока-коли:

– Нам же й удвох добре, ти згоден?

Але я думаю про нитку, що вібрує на вітрі, про маленьку ручку, що прив’яже мене до землі. Паперовий змій – це я, Ельзо, це я літаю. Трапеція з тканини, що зірвалася до неба, а внизу велика тінь від неї, що йде слідом за моїм курчам, тією частинкою, що мені бракує.

Чому я не відвіз тебе до школи на машині? Адже дощило, я часто відвожу тебе, коли дощить. Перша операція була в мене о