Не йди - Маргарет Мадзантіні

цих перепочинків, сповнених ейфорією й пристрастю, я ставав тим відчайдушним юнаком, яким хотів стати, проте так і не став. Я виходив погратися надвір, попри принципи моєї мами, її застиглі на фортепіано бліді руки. Я розривав жаб. Плював у тарілку. А потім залишався сам, так само, як і перед тим. Але запах злочину залишався, він піднімався з темряви і складав мені компанію зараз, тоді як жмут очерету в кінці садка колихався, підтримуючи легенький подмух вітру.

– Ти пам’ятаєш того чоловіка на похороні мого тата?

Ельза сиділа, спираючись на лікті, вона трохи нахилила голову до мене:

– Якого?

– Того, що читав.

– Так, туманно…

– Він тобі здавався щирим?

– Є люди, яким подобається брати участь у похованні інших. Бідолашні, вони не можуть собі вигадати нічого кращого.

– Не думаю, що він із таких, він знав татове прізвисько й потім плакав.

– У всіх є причини поплакати, похорони – це лише добра нагода.

– А ти чому плакала?

– За твоїм татом.

– Ти ж його майже не знала.

– Плакала замість тебе.

– Але я не тужив.

– Саме через це.

Вона відсунула ноги від моїх рук і розсміялася:

– Піду в душ, уже пізно.

Та йди в душ! А я ще трошки посиджу тут. Подивлюся на сонце, що сідає в море в пурпурових торочках неба, такого гарного, що починаєш вірити в Бога, у той світ, де твої померлі родичі чекають на тебе, аби сказати, що ніщо не зникає. У мене палає кінчик мого пристрою, а тим часом я думаю про свого тата. Я думаю про те, що так і повинно бути, під небом, схожим на кардинальську шапочку. Можливо, я візьму собі баночку пива з холодильника, як же я лютуватиму, якщо воно залишилося неохолодженими під столом.

У будинку Ґабрі й Лодоло було людно, довкола палахкотіли смолоскипи, і язики полум’я розносив вітер. Засмаглі обличчя йшли мені назустріч, зуби біліли в темряві. Я вдягнув світлий лляний костюм без краватки, ще вологе волосся на потилиці дарувало мені трохи свіжості, що заходила навіть під сорочку. Бороду я не голив, як і завжди наприкінці тижня. З келишком у руці я вітав то одного, то іншого. Слухняний, немов апостол. Стоячи біля стола з аперитивами, Ельза балакала з Манліо та його дружиною, жестикулювала, поправляла волосся, сміялася. Пухкі губки розкривалися час від часу, оголюючи верхні зуби, дещо висунуті вперед, добре знаючи, яку владу приховує в собі цей маленький дефект. Атласна кармазинова сукня, немов помада, підкреслювала кожне незначне підскакування її грудей під час сміху. На прийомах ми завжди трималися окремо, нам так подобалося. Іноді ми знову зближалися щось прокоментувати, але зазвичай залишали коментарі на потім, щоб зробити це вдома, коли вона сходила з підборів і взувала свої еспадрильї. Ми кепкували з наших друзів, і що трагічнішими вони були, то більше ми з них кепкували. Ми погано про них говорили, але з великою любов’ю, і цього було досить, щоб пробачити нам такий гріх. Ельза цілком невимушено вихоплювала зерно кожного любовного зв’язку, скидала з нього луску та доходила до самої суті. Вона зробила таку автопсію[7] всіх шлюбів, що нас оточували. Від неї я знав, що всі наші друзі були нещасливими. Зараз вони здавалися дуже задоволеними. Їли, пили, дивилися на чужих жінок. Очевидно, їхні нещастя були досить леткими, щоб випаровуватися після келихів просеко та летіти далеко від цього підвісного саду на море внизу, від моторного катера Лодоло з його білосніжними кранцями в нічну воду. Ні, у мене не було відчуття, що мене оточували нещасні душі.

Манліо балакав з Ельзою і лише час від часу кидав оком на свою швейцарську дружину. Мартіна рухала головою різко, у такт своїх очей, надто банькатих і вирячених. Маленька, худенька, уся в зморшках: просто черепаха в діамантовому кольє. Вона пила. Не зараз, бо Манліо й був тут, щоб за нею пильнувати. Мартіна пила сама, поки він оперував. Пологи, аборти, імплантація та видалення яйцеклітин, випадання матки – усе це переважно в приватних клініках. Манліо обожнював її, тягав за собою вже двадцять років, немов дитина ляльку на пружині. Було таке враження, неначе він купив її десь в іграшковій крамничці.

Друзі хором запитували:

– Що він у ній знайшов?

Я не знаходив тут нічого особливого. Мартіна була відмінною господинею, з байдужістю готувала ягнячу ніжку або соус аматричана й не мала власної думки. Гості наїдалися донесхочу й забували їй подякувати, та хто ж дякуватиме ляльці на пружині. Природно, що Манліо їй зраджував.

– Природно, – казала Ельза, – такий блискучий чоловік, сангвінік, і анорексійна алкоголічка.

Я дивився на них поміж фігурами гостей переді мною і подумав, що він би охоче зрадив їй з моєю дружиною. Звісно. Ельза була такою бажаною, з пишним волоссям, жінкою в тілі, з трохи невизначеною усмішкою, з сосками, що виднілися під одягом, немов запрошували. У той вечір вона дуже жваво розмовляла з Манліо. Він був її гінекологом, робив їй цитологічний мазок, поставив спіраль. Вона про це забула? А він, безумовно, не забув. Сигара в зубах, очі, розпалені, мов жарини. І лялька тут поряд, що втягує в себе дим сигарети з ментолом.

Я пішов взяти собі ще вина, навмисно доторкнувся до червоного атласу Ельзи. Манліо трішки підніс свій келих, демонструючи цим жестом своє