Не йди - Маргарет Мадзантіні
Я сів у машину, вставив ключ запалювання, але не повернув його. Став крутити ручку радіоприймача в пошуках музики. Притулив голову до сидіння. Я був у тіні, надворі була шалена спека, справжнісінька пустеля. Час від часу доносився якийсь крик невідомо з якої дірки. Я вимкнув радіо. Витягнув ноги за педалі, напівзаплющив очі й побачив її. Крізь вузьку щілину під повіками, немов у сінемаскопі. Вона проходила по фундаменту з бетонними колонами недобудованої багатоповерхівки. Я не помилився, чекаючи на неї. Вона знову обрала ту саму дорогу, щоб сховатися від сонця. Ідучи під сонцем, вона поспішала, щоб потім уповільнювати ходу в тіні колон, де ставала майже чорною. Я боявся, що не впізнаю її, проте впізнав одразу ж, як побачив. Далека, маленька, затемнена. Її голову, як в опудала, її тонкі кривенькі ноги. Її хода здалася мені незграбною, мабуть, від якоїсь вади в стегнах. Вона йшла в мій бік, не знаючи про це, немов зневірений вуличний пес, що біжить боком. Дві величезні сумки з купленими речами відтягували їй руки. Вантаж, через який жінка не тільки не могла йти твердою ходою, навпаки, він переважував її то в один бік, то в другий. Зараз вона завалиться, подумав я, зараз завалиться. Я взявся за ручку дверцят, щоб вийти з автомобіля, піти їй назустріч. Та вона не впала, а зайшла в іншу тінь. Я відпустив ручку й залишився там, де був. Її широке чоло знову з’явилося на світлі, а разом з ним і відчуття, що я шпигую не за нею, а за собою. Поки вона йшла цими смугами світла й тіні, я відновлював кадр за кадром той ганебний час, який провів з нею. Я сповз сидінням і, не рухаючись, пітнів від сексуального потягу. Тому що раптом я згадав… її тіло, загасле, неначе камін без вогню, схилену білу шию, цей сумний загадковий погляд. Вона цього бажала так само, як і я. Більше, ніж я. І стіна, і стілець, що впав за нашими спинами, і її піднесені догори руки, до цього блискучого постеру – усе це проходило в мене перед очима. Спогади були десь у темряві мого шлунка. Там, де й досі продовжував існувати наш із нею запах. Запах марення, що перебиває запах праху. Це було безнадійне злягання. І безнадійність походила лише від неї, вона приліпилася до її худорлявих ніг, які зараз ступали в мій бік. Це вона так кохалася, а не я. Це вона затягнула мене до себе. Ішла зі своїми господарськими сумками. Цікаво, а що в неї там? Що ти купила? Що ти їси? Кинь ці торби на землю, залиш їх у пилюці й ходи до мене, суко. Жінка була худою-худою, якщо дивитися на неї проти світла. Зараз вона була схожа на одну з тих маленьких безхребетних малокровних істот, що з’являються з-під землі на весні. Здавалася виснаженою. Ходила кожного дня свого жалюгідного життя додому без усякого подиву. Що в неї був за характер? Нащо вона накладала собі стільки макіяжу? Клаптикова торба на довгому ремені билася в неї між ніг. Я мусив піти. Вона зупинилася в одному з конусів тіні. Поставила одну сумку на землю, доторкнулася до потилиці, нагрітої сонцем, поправила білясте волосся. Я стояв, уважно вдивляючись у цей жест, відчуваючи запах від липкого волосся в неї на потилиці. Цього разу я не пив, шлунок був у порядку, голова ясна… і саме в цій ясності, у цьому голодному шлунку я й бажав її. Я більше не довіряв самому собі, бо, коли я на неї дивився, вона вже була для мене позбавлена поваги. Нічого подібного, я чекав на неї не для того, щоб попросити пробачення. Немов сокіл, я сидів у засідці, щоб накинутися на неї, знову влаштувати їй «свято». Вона майже дісталася до мене. І проминула б, не помітивши. Я б дав їй зникнути з мого дзеркальця на автомобілі та й поїхав би геть. Щоб більше не повертатися. Я схилив голову й подивився на руки, що міцно трималися за ноги, щоб нагадати самому собі, що я – гідна людина.
Її живіт зупинився перед дверима. Вона нахилилася, щоб зазирнути. Я підвів очі, проте замість того, щоб знайти переляк у її погляді, побачив лише деяке здивування. Я неповністю виліз зі своєї нори однією ногою і ще продовжував спиратися на отвір дверцят.
– Як справи?
– Добре, а у вас?
– Звертайся до мене на ти.
– Що привело до нас?
– Я забув заплатити механікові.
– Він мені про це казав. Він також питав, чи я вас знаю…
– Давай на ти.
– Гаразд.
– Що ти йому сказала?
– Що я тебе не знаю.
Вона не була розлюченою, узагалі ніяка. Може, вона вже звикла, подумав я, вештається з ким трапиться. І тепер я дивився вже на неї, нічого не боячись. Навкруг очей були чорні кола, що втискували їх ще глибше в худий череп. Синюваті жили проходили по шиї й зникали під сорочкою в жовто-чорну клітинку з еластичної тканини, яка блищала під сонцем, двогрошова річ, напевно, пошита якимись неповнолітніми в Азії. Вона більше не дивилася на мене. Піднесла руку до чубчика й почала чухати його, стягуючи його маленькими пасмами, щоб затулити занадто широке чоло, куди я зараз увіп’яв свій погляд. Пряме сонячне світло торкалося її недосконалого обличчя, і вона це відчувала. Їй безумовно було значно більше тридцяти років. Між очима та скронями в неї
