Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— Це ти?— спитав він.— Ну, як живеш? Не розучився таблиці множення?
— Я і не знав її. Як тут Україна?
— Живе. Ти що, назовсім?
— Ми могли б зустрітися,— сказав я.— В неділю в мене побачення з Бараном.
— Це розкішно,— сказав Костенко.
— О пів на шосту. Біля ресторану «Столичний»...
— Гаразд,— голос Костенка був, як і раніше, розважливий.— Згадаємо давні літа...
Я сиджу в сутіні коридора, за спиною монотонно гуде пилосос, а з кухні чується запах смажені — сестра готує вечерю. Мені не хочеться ні вечері, ні розмов, бо нараз іржавий задих стиснув горло...
Сьогодні вранці я вийшов на вулицю. Все було зовсім не таке, як тоді, коли повертався з Борисполя,— трохи чуже й фантасмагоричне. Я йшов і вдивлявся в обличчя, що напливали на мене. Три роки я пробув серед одних і тих же облич, три роки під пласким небом,— я трохи боявся оновленого сьогодні, бо воно навалилося, як потік води. Здавалося, всі обличчя, що пливли повз мене, не такі вже незнайомі, я відкрив раптом просту істину: незважаючи на майже повну відсутність повторів, вони в житті неперехідні. Обличчя з недалекого минулого оточили мене зусібіч, і я почав лякатися їхньої нав’язливості. Треба було зупинитися серед дороги і міцно-міцно заплющити повіки.
3«Я ще й досі не виспався», — думаю я, вловлюючи довгі хвости завихрених ліній. Це і є відчуття сну, голова паморочиться, і я начебто кудись поринаю. Проте це лише мить, поступово очі звикають до темряви: я потрапляю на зелено-смарагдову галявину, де спокійно поколихується торочкаста тирса. Зелений вітер дме мені просто в обличчя, я дивлюся на чудову білу стежку в траві — мій найперший шлях у дитинство. Проходжу по ній, черпаючи солдатськими чобітьми куряву. В траві гребуться посмітюхи, і я безсердечно ступаю на кульбаби. Сонце обілляло галявину, мати стоїть біля порога напрочуд білої, хати, гудуть хрущі, пахне і цідить голубий колір бузок, на городі — мальви: запах мого дитинства, запах материних рук, голос молочниці, коли вона будила мене, гукаючи матір... Я ніколи не жив у тій хатині край сонячної галявини, але матір на тлі цієї зелені зовсім як жива. Я боявся, коли її не стало, ходити на цвинтар, бо в душі ховався незрозумілий страх: хай буде простіше — вона поселилася в тій білій хаті на сонячній галявині... Мати сиділа на лавці і плела вінок з кульбаб. Мені стало раптом пекуче соромно, що, йдучи сюди, я передушив стільки квіток. «Мамо, — прошепотів я, сідаючи їй до ніг, прости мене за ті кульбаби. Я не з лихої волі...» — «Не треба вигадувати, хлопчику»,— вона була така ж, як у час мого дитинства. Зібране вінком волосся, довгі, майже прозорі пальці. «Знаєш, мамо,— я втулився в її коліна обличчям,— мені здається, щось мусить статися».— «Що повинно статися, вигаднику?» — «Не знаю,— сказав я,— але є таке відчуття». На коліна матері сипалися жовті пелюстки, і я почав збирати їх, намагаючись зліпити водно, щоб знову була квітка. Але квітка не ліпилася, пелюстки знову розпадалися і безшелесно спадали на землю. «Як пісок»,— сказала мати. Вона сиділа під кущем бузку, за спиною в неї палав голубий колір, а по білій материній хустці повзло маленьке сонечко.
4Втретє підіймаю трубку. Лишилися два номери: Петро Голубенко та Ельвіра Зощенко. Ну що ж, Митрофане, електрогітаристе, зійдемось у неділю всі разом, подивимося, що сталося з нами за ці три роки. Коли ти рвав електричні струни своєї перламутрової іграшки, дівчата хапалися за вуха.
— Агов, Митрофане!— сказав я.— Страх як хочу бачити твою фізіономію.
Голубенко зітхнув:
— Я вже отець сімейства. Хіба ти не знав? Аж двоє зразу. Хто міг вигадати такий жарт?
— А чого ти не був в армії?— запитав я. — Хворе серце?
— Двоє дітей.
— Ну гаразд,— я поправив трубку.— Хто ж твоя жінка, та сама, що ти з нею ходив раніше?
— Та сама.
— В неділю хочу влаштувати кутіж.
— Ти мені вибач, Олексо,— Голубенко говорив покірливо й притомлено. — Спробую прийти, але гарантій не даю, сам знаєш...
— Гаразд, — сказав я. — Колись я тебе провідаю.
— Приходь,— зрадів Голубенко.— Я, їй-богу, радий тебе бачити.
— Зачекай,— я вперся носком об панель.— Ельвіра ще не вискочила заміж?
— Хочеш приударити?— хихикнув Голубенко.— Ще не вийшла. Дівчинка на всі сто...
Все виглядало начебто так само. Я навіть намагався тримати той-таки тон. Чотири роки тому я закінчив школу, а через рік мене забрали в армію. Все мусило повернутися, і я жадав того. Проте відразу відчув натягнуту нитку між усіма нами. Були ті ж слова й ті ж люди, але щось таки змінилося. «Ну що ж, батьки сімейств, — подумав я. — Не маю права вимагати від вас часу для мене». В неділю з деким я зустрінусь. А може, не зустрінусь, бо, крім звичайних комизів, є новий порядок речей. Час уміє зшуровувати з людини намул. Час уміє навчати простенької істини: ніхто не замінить для тебе потреби й можливості власних вивірів. Ніхто не дасть детальної карти шляхів, а якщо й дасть,— буде