Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Я міг повертатися з роботи двома шляхами. Перший — звичайний: Рудинською вулицею, потім трамваєм до Кафедрального майдану, а тоді вниз Чуднівською. Другий же — глибокою долиною Кам’янки, по вузькій і прудкій стежці. Тут, проходячи під урвищем, я любив, здається, усе: м’який журкіт річки; траву, що хилиталася під ногами; м’яке вечірнє небо, горби біля того неба і скелясті виступні; кринички вздовж річки, до яких бігли від хат тонесенькі стежки; застояну тишу, чийсь голос, що раптово дзвенів у тій тиші, і заспокійливий шум жорстви в мене під ногами.

Треба було йти довго, години з півтори, але цей час мовби не існував для мене — я поринав у цю долину, ставав інакший, здіймався на не зрозумілу й для себе височінь і жив наче птах. Душа моя під таку хвилю ставала широка й роздольна, хоч у голові й досі віддавався цілоденний рокіт вібраторів і металеве прицмокування баштового крана.

Долину заповнював м’який передвечірній настрій, в якому речі, люди, каміння і качки на воді розмивалися, мов акварельні; я, очевидно, розмивався так само, бо зустрічні дивилися на мене великими очима, в яких не було ні цікавості, ні привітання,— лише цей вечір, його настрій і його не до кінця збагнені бажання.

Там, угорі, жило своїм життям місто, котилися авто, рокотіли трамваї і бігли кудись заклопотані люди. Те життя, яке так недавно було й моїм (на одязі й гумових чоботях ще лишилися сліди бетону), відступало чомусь від мене на ці півтори години, і я відчував, що тут, унизу, стаю інакший і що це невідомо для чого мені потрібно. Тож я йшов і йшов, шурхотіла й шурхотіла жорства. Сонце ще гуляло там, вулицями, що лишалися на горбах праворуч, а тут уже вогко пахло росою, що спадала на траву, кричали прощальним криком качки, дзвеніли дужки відер — звуки, які не можна ні з чим порівняти; гостро пахтів бур’ян, що обсаджував кручі,— запах, який теж ні з чим не порівняти. Я відчував цю мішанку: звуки, запахи, розмиті кольори, свою піднесеність, хай і йду я долиною під містом (воно там, на горбах), біля витоків джерел, які безперервно стікають у річку, наче прудкі змійки, що біжать зі своїх нір і ніяк не можуть утекти. Я йшов, пойнятий усім цим, глибоко вдихаючи свіжий, чистий запах джерельної води, а попереду, скільки сягало око, тяглися від криничок стежки, і по тих стежках підіймалися з відрами в руках жінки. Мені здавалося під цей час — ті жінки незмінні, як і кринички, з яких вони брали воду, і як течія цієї плюскотливої річки, до якої безперервно біжать і біжать блискучі змійки. Мені здавалося: незмінні цей вечір і місто, котре там, угорі, де незмінно котяться по вулицях колеса і йдуть людські ноги. В груди мені наливалися вільга, золотий спокій і золота рівновага, і я все глибше входив у цю дивну, переповнену джерелами долину.

В одному місці я зупинявся. Якась сила примушувала стишувати кроки: дивився по той бік річки, де дугою вигинався берег. Праворуч, наче замок, витиналася фабрика, ліворуч — хати, нагорі — обозний завод; тут же — тільки цей вигнутий берег, нерушна, застигла тиша і скелі, що височать над річкою, наче стародавні закам’янілі обличчя. Я бачив коло себе лице свого старого вчителя, кругле й добре, як місяць тихої ночі, з відстовбурченими вухами, за які зачепилися дві чіпкі дужки окулярів. Від того очі його ставали теж як криниці (очі під блискучою плівкою води, що короткозоро вдивляються у світ), і я чув його слова, що там, де вигинається берег, де стоїть ота дивовижна застигла тиша, де висять над річкою скелі — обличчя закам’янілих людей, є вихід у стародавні печери, які чорними холодними вужами тягнуться під усім містом. В ці печери вже давно не ступала людська нога, а може, й не ступить, думав я, вони навіки забуті тим гамірливим містом і терпеливо оберігають свої таємниці. Я вже не раз збирався розшукати вхід у те чорне, незвідане царство, але мене завше щось спиняло; я знав, що той світ запечатано для мене навіки і годі його вже розпечатувати. Однак, проходячи повз це місце, я завжди зупинявся, і до мене повертався старечий спокійний голос мого вчителя, який дивився на мене двома чистими джерельцями, прикритими блискучою плівкою.

Тож я знову йшов, переходячи через стежини, що текли від криничок до хат, зляпані свіжою водою, освячені знаком повних відер, і пив цю безподібну, якої потім не зустрічав ніде, тишу. Я доходив до Подільського мосту, де мене чекало ще одне випробування (про те не хотілося навіть думати наперед) — віковічно нове й віковічно хвилююче. Мої вісімнадцять років після тої мандрівки майже порожньою долиною серед джерел теж ставали джерелом, живим, гарячим і струмливим. Я хотів цього живого й гарячого почуття, яке обпікало мене, тільки переступав через дорогу, що вела на Мальованку. Тут була хата, стояла вже вимурувана криниця, і біля неї висіло причеплене до ланцюга замком бляшане відро. Я затамував подих, бо вже дивився туди, до хати, на порозі якої... Тут я незмінно стрічався з великими, гарячими, здивованими очима, від яких усе в мені запалювалося чистою, болющою радістю,— я проходив повз обійстя як заворожений, безсилий одвести погляд від тих здивованих очей і аж розвертався на них. Забував тоді про цілий світ, про себе й про вечір, який все більше й більше згущувався наді мною і мав би кликати мене додому. Але то було даремно, поспішати я не мав куди, хоч раптово й розумів, що поспішати треба, треба навіть бігти, бо щоки мої заливає гарячий рум’янець, ще хвиля — і я не витримаю тої неймовірної і загадкової напруги. Таке переживав я вже не день і не два, і мені хотілося, щоб було так одвічно...

Сьогодні я теж іду цим шляхом, хоч сьогодні втомлений більше від звичайного. Так само переступаю через шосівку,