Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

— Ні, не сплю,— тихо шепочу я.

— Ось бачиш, як воно виходить,— дядько розводить руками.— А ми з тобою, вважай, так ні разу й не розмовляли.

Я лежу і крізь вії дивлюся на матір. Затулила газетою електричну лампочку і вдає, що читає. Але в неї нервово здригаються вії, і мені від того стає дивно й цікаво.

Хрипко відбило пів на дванадцяту. Було так тихо, що цокіт годинника видавався заголосний. Вікна обклала суха, непрозора темрява, неозора, як біль, і десь там у ній шумлять наші дуби — величезні й замислені. Хитають коронами над нашою малою хатиною і наче сторожать наш спокій і наш неспокій.

Мати встала й зирнула на мене. Я приплющуюся — ця історія все-таки бавить мене. Адже не вперше брата нема так довго, і я знаю чому. Мимоволі стаю його спільником, та і я тепер якийсь зворушений: чи відчував коли отаку тривогу?

Вчора брат підійшов до мене трохи не такий, як завжди. Онде він: довгобразе смагляве обличчя, на носі якось смішно поблискують окуляри, густий кучерявий, як сьогоднішня ніч, чуб, очі зирять убік і чомусь ховаються. Брат блідіший, ніж звичайно, губи йому химерно підтиснено; зрештою, досить глянути на це обличчя — й про все здогадаєшся. Він відчував це й сам, вуста здригнулися — усмішка чи гримаса? Ні, недаремно він підійшов до мене з таким-от обличчям: комусь-таки мав він звірятися! Ще ховався переді мною — ота таємниця, на його думку, завелика як на мене, ну, хоч би оця півусмішка; еге ж, він робить мені неймовірну ласку — це те, що заказано мені і заказано бозна-на-скільки. У мене згіркло в роті від того відчуття, і я вже аж сердитися починав...

Ми пішли понад річкою, тоді через дощатий міст і стежкою понад оброслою кущами горою. Стежку всипано гострою жорствою, і ми ледве ступали на неї босими ногами. Шуміла над нами ліщина, було вітряно, небом котилися сірі з білим хмари, вряди-годи вигулькувало сонце. Вранці пройшов дощ, і стежка воложилася й досі; ми йшли поруч, і між нами неначе стіна яка звелася. Було боляче відчувати ту стіну — брат-бо за нею став аж надто замкнутий; він уже знав, що мені небагато треба й пояснювати. Я ж був терплячий і мав на серці добру поблажливість, адже лопотіло й лопотіло в нас над головою ліщинове листя, адже сонце так чудово пострілювало жмурами. Пролетіла ворона, чорна й важка, брат скинув головою, нервово й трохи насторожено — аж пашів, бідолаха, тривогою.

Збив об камінь пальця і застрибав, засичавши з болю. Червона крапелька проступила в нього біля нігтя, і мені стало на душі зовсім дивно: ця червона крапелька на пальці незвідь-чому вразила мене, як і його сичання,— хай тривало це тільки мент. Відтак зрозумів непомильно: він не тільки хвилюється і радіє, в душі в нього є і тривога якась, і біль. Мені захотілося прийти йому на допомогу: все-таки ми брати й порозумітися нам варт.

Біля Завалу ми забралися на скелю. Так само шуміла за спиною ліщина, схвильована під цим сколошканим небом, миготіла і гнала поверхнею легкі брижі річка; ми сиділи й начебто очікували чогось.

— Знаєш,— нарешті витис із себе брат,— я дружу з дівчиною...

Почервонів, бо йому здалося: сказав мені бозна-яку таємницю, бозна-яке диво відслонив переді мною; але це треба було йому сказати, щоб зруйнувати оту дурну стіну поміж нами. Йому вже сімнадцять, але мені, меншому від нього на два роки, здався він аж зовсім малий, ну, хоч би з-перед п’яти років, коли прибігали ми до цієї ж скелі подивитися рибалок і спокійне плесо.

Я розсміявся.

Він гостро зирнув на мене — ні, в мене вихопився цілком недоречний сміх! Але він усе-таки вихопився, тому я спробував засвистати легковажно, начебто мені й діла нема до того, що він тільки-но мені сповістив.

— Ти дурний, — сказав він. — А може, просто малий...

Я закопилив губу. «Овва!» — подумав, але мені все-таки заболіло. Все-таки защипало щось у носі; над головою знову зашелестіла ліщина, а сонце закрилося сірою й кудлатою хмарою. Скинулася на річці риба, і це була, певне, немала риба, бо довго й довго потім розходилися кола. Мені захотілося пояснити братові, що я, зрештою, багато чого знаю й розумію, але в мене забракло слів та й не звикли ми до таких самовиливів.

Ноги мої спирались об клаптик трави, що наріс на скелі, я задивився на нього, і мені стало погідно від того, що є ця трава й оця гола, лискуча скеля.

— Я розумію, — пробурмотів я. — Все добре й дуже добре розумію...

Але брат, мабуть, не чув мене. Дивився кудись на той берег. Там теж є скелі, але кущі не ростуть. Там забагато сонця, через те там тільки трава, гвоздика й чебрець. Біля скель улюблений дитячий «борщик» і цмин. Там вільно гуляє вітер, там наче тундра одноманітна, гаряча й порожня. Я зрозумів, чого шукає його погляд на тому боці. Він і шукав пустелі — піску, ящірок, сухоцвіту і червоних вогників гвоздик.

— Ти її знаєш, — сказав раптом він.— Це Ляля...

Я мало не похлинувся. Те, як він вимовив це ім’я... ні, не мені тут судити, окрім того... була то звичайнісінька собі Лялька, яку ми знали ледве не з пуп’янка. Я дивився на брата широко розплющеними очима і нічого не тямив: мені здалося, що він і справді пішов туди, в трав’яну пустелю,