Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— І завзявся ти ото вставати. Спав би краще...
Я не відповідаю. Бо оцей похід порожньою вулицею для мене по-справжньому незвичний. Я навіть не впізнаю хат побіля нас, а може, мені не хочеться їх упізнавати. Здавалось, упав я разом із батьками в зовсім незнайомий світ. Вулиця ж наша спить. Над нею протягнуто широку, неозору, клейку пелену, і це від неї так клепляться повіки. Оце і є сон, сон-дядько, чи сон — вишневий глей. Ми бачимо його в собі, але ніколи окремо від себе. На цій же вуличці під непрозорим небом, над сонними будинками я побачив його звіддаля. Він, цей сон, справді живий, я навіть озираюся на нього, мені на мить здалося, що за мною біжить дитина-хлопчак, котрий цілу ніч блукав по вулицях і який уже втомився. Він уже хоче зайти до якогось двору й попросити, щоб відвели його до матері, але всі двори зачинено, вони глухі й німі, і хлопчак тільки мене побачив на вулицях. Тільки мене він може попросити вивести з цих лабіринтів ночі, і в тому нічого дивного: той хлопчак — я сам.
— Не відставай!— підганяє мати, наче боїться, що я й тепер можу заблудитися.
Ми підходимо до ліхтаря. В його світлі товчеться тисяча комах — зібралися вони з усієї вулиці і справляють свій шабаш. Світло падає на батька — обличчя його жовте й постаріле. Довкола тисяча комах, та він від них і не відганяється. Спалахує сірник, і над його головою пливуть клубені диму. Комахи непокояться і починають носитися зі страшною швидкістю: диму вони не люблять.
— Твій дід,— каже батько, пускаючи другу хвилю диму,— мав службу таку: ліхтарі!..
Він замовкає, а ми знову йдемо далі. Це вже інша вулиця, але вона суціль схожа на нашу. Хоча ні, тут стоять іще руїни. Долішні ряди вікон закладено цеглою, а горішні світяться до неба. В цих вікнах я й хотів побачити місяці: в кожному по місяцю. Ліхтарів тут нема, так само й місяця. І ця дорога вздовж руїн начебто приглушує нас, ми біля них малі й безпорадні.
Я дивлюсь у материн бік. Очі наші звикли до темряви, і я можу розрізнити вираз материного обличчя: воно посмутніле й замкнуте. Вуста стулено, а очі дивляться сухо й печально. Батькове обличчя не краще, воно навіть важче за материне і через те мов закам’яніле. Кроки наші звучать на кам’яних плитах, наче повзували ми залізні черевики, луна тут особлива, і я розумію чому: надто багато порожнечі, стін, не прикритих шапкою даху,— звук не знаходить з-між стін виходу, хоч і гуляє в них. Десь усередині тих будинків шамотить листя, йому, замурованому в руїнах, зовсім там не просторо. А може, залетів туди вітер, бо обвіяв і нас, сколихнувши материне волосся і схолодивши мою стрижену голову...
Здається, бачу я це вві сні. Водночас знаю, що не сплю: сон у цю ніч мене не чіпає. Часом вони приходять, такі ночі, одна на десятиліття. Я ж розміняв уже другий десяток, я начебто на одній лінії з батьками й дорослими; в голові не звідане досіль осяяння, і я не хочу пропустити ані хвилини...
— Твій дід ходив по місту,— каже, начебто пробудившись, батько, бо ми таки далеко вже від ліхтаря.— Мав драбинку і запалював ліхтарі. Була тоді й така професія...
Звертаємо на вулицю з трамвайною колією, і нас наздоганяє грузовик. Він надто старий, може, ще з-перед війни, тому все в ньому труситься. В кузові збилися докупи жінки, понакривавшись мішками, і ми спиняємося, щоб пропустити машину.
— Може, трамвай наздожене,— каже мати.
— Пішки буде швидше,— відгукується батько.— А наздожене — проголосуємо.
Цю вулицю вже частково відбудовано, руїни розбирають. Мені жаль стає великого червоного цегляного велетня, що стоїть на розі,— його розбирають також...
Мене знову навідує те ж таки почуття: здається, що тут, серед вулиці, йде нас не троє, а я сам. І той самітник куди менший за мене, він дивиться впертим запаленим поглядом перед себе й ані разу не озирнеться: його цікавить тільки кінець вулиці. Відтак знову та пристрасть і знову той хід. Ми всі троє в цей момент є отим малим, бо він плоть від плоті цих двох дорослих, і він — це я, їхній наступник на землі. Отак ми і йдемо, і навколо нас ні душі, а над головою розірвалися раптом хмари, і в проміжок посипалися зорі: вони так палають у тому небі, адже вулиця, що нею йдемо, також без ліхтарів, ліхтар тільки далеко попереду, де розбирають ще один убитий у війну будинок, і він вже зараз пахне курявою та піском. Адже він уже пісок, пісок уже й ті люди, що жили в ньому, чи принаймні ті їхні роки, прожиті тут. І вітер, котрий дме нам в обличчя, жене на нас цей пісок. Чи не тому таке напружене й замкнене обличчя в матері, чи не тому так довго думає про мого діда — свого батька — мій батько, чи не тому й світло ліхтаря, як той-таки пісок, жовте, як і руїни, червонясте, бо й руїна будинку, що розбирається, з червоної цегли. Червонясте світло, червоний пісок — все летить нам у вічі, і ми схиляємо голови, щоб захиститися.
— Пам’ятаєш, Павле,— раптом каже мати, і ми на мить спиняємося біля ліхтаря. Я здивовано дивлюся на матір: її обличчя світлішає й гарнішає, батько всміхнувся до неї, блиснувши чудовими білими зубами, і вони дивляться одне на одного; я тут не все добираю,
