Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— Довго ми тебе шукали,— розказує мати.— Я вже й очі виплакала. Оббігали півмістечка, коли ж бачим — іде, золото....Не плачеш, ні, тільки затис губенята і йдеш. Йдеш, начебто веде тебе щось...
Їде, начебто веде його якась сила. А на душі в нього повний супокій та мир. На душі в нього світле озерце таке завбільшки, як оті виплакані материні очі. Йому добре тримати те озерце на дні душі, бо саме до нього й іде.
— З тебе ока спускати не можна було,— каже мати.— Тільки відвернись, а тебе вже й слід прохолов. Куди це тебе манило, га? — сміється вона. Її обличчя від того сміху стає зовсім гарне.
— Не знаю,— кажу.— Я нічого цього не пам’ятаю.
— Дивно,— відказує мати.— Ти ж був немалий уже хлопець. Там, в Овручі, скільки це тобі було?
— Шість,— докидає батько.
Для мене ж шість років — це зовсім малий. Я й справді не пам’ятаю жодної своєї мандрівки, хоч їх було в мене аж чотири. Одну, правда, все ж пам’ятаю. Це тоді, коли ми ходили з вуличними приятелями кататися на вантажних трамваях. Пам’ятаю трамвай, який віддаляється від мене і з якого я зістрибнув хтозна й чому. Ні, я знаю, чому зістрибнув: хлопці захотіли пожартувати і сховалися від мене. Я біг між двох смуг синіх рейок, і в очах мені кипіли сльози. Хлопці ж махали з того трамвая, але не кричали, щоб не помітив їх машиніст. Але я недовго й біг, бо раптом спинився: переді мною лежала порожня й безмежно довга вулиця. Я вже забув про хлопців і про трамвай: був захоплений тим дивним почуттям. Блиснули два озерця, як оті виплакані материні очі, за мить з них стало вже одне озерце: я пішов, звернувши від колій у ту довгу вулицю, і то була, як оповіла потім мати, вулиця її дитинства.
— То була Рудинська,— сказала мати.— Добре, що воно, там зорієнтувалося. А яке було хитре! Зайшло до Левицьких,— повернулася вона до батька,— і каже: заведіть мене до моєї мами. То якою тебе там кашею вгощали?
— Молочною, — буркаю я, ту кашу я теж пам’ятаю. Трамвай і кашу, більш нічого...
Він їв ту кашу, і йому стало сумно, що їсть її на чужому обійсті. Каша була біла, так само й тарілка. А ложка була кумедна: складна, з одного боку ложка, а з другого виделка.
— Сказав, що він Мартинюк,— розповідала мати.— Ну, а Левицька знала Мартинючку. І відвела. А від Мартинюків він уже так чкурнув, що тільки патлами затрусив...
У кімнаті батьків вибиває одинадцять. Ще надто довго чекати. Я ж можу заснути, хоч спати мені не варт. Через це встаю і визираю в маленьку кімнатку, де стоїть лампа і сидять батьки. Тато на шевському стільці зшиває дратвою черевика. Я знаю, кому шиються ці черевики. Мати, як завжди, читає йому Нечуя-Левицького.
— Чого не спиш? — питає вона.
— Еге, засни, а ти не збудиш,— сміюся я.— Може, посиджу біля вас?
— От коли викидатимеш ці коники,— вже сердито каже мати,— то й справді тебе не збуджу.
— Дай слово честі, що збудиш! — я хочу забезпечитися зусібіч.
— А як не захочеш вставати?
— Це я не захочу вставати?— перепитую обурено.
— Ну гаразд,— сміється мати.— Слово честі!
«Тепер можна й справді поспати»,— думаю я, і мені солодко від того, адже вже прокручується і в голові. «Це ж тільки перша безсонна ніч»,— втішаю я сам себе...
— А може, ти не підеш, синку? — питає мати, торкаючи легенько мене за вухо.
Сон злітає з мене, начебто я й не спав. Годинник вибиває раз.
— Це пів на що? — питаю я спросоння.
— Ніяке це не «пів»,— сміється мати.— Година ночі.
Двері в кухню відчинено, і в них я бачу батька. Він надягає піджака і струшує раменами, наче птах, який збирається летіти.
Я стрибаю на козячу шкуру біля ліжка, і сорочка пролізає через мої шию й руки на плечі.
За вікнами глупа темінь, і мені стає так дивно на серці. Бо оті міцно забиті тьмою вікна такі пласкі, наче за ними нема того величезного, неозорого світу, наче він весь, цей світ, умістивсь у кількох залитих жовтизною кімнатах; ми в отих кімнатах отакі собі вічні плавці, адже такий плавець і земля, і місяць, і всесвіт. Ми, може, й справді птахи, але крила наші десь там, за тими пласкими, затарасованими вікнами, ми ж тільки нутро птаха: ті, котрі не сплять уночі, як і їхні годинники. Від цього відчуття стає мені погідно, і я готовий уже переступити поріг хати, і це так, наче повертається до мене щось ізвідтіля, звіддалік, щось од тих материних оповідин, щось од того не відомого мені хлопчака, котрий, спинившись на вступі до вулиці, відчував звабу; так, думаю я,— тим хлопцем я міг бути.
Ми зачиняємо сінешні двері, покидаючи нашу хату темною і порожньою. Батько крутить ключем у щілині — його він знайшов біля річки в піску. Ключ повільно повертає по той бік дверей смішні й химерні важелі: батько виготовив замок спеціально для того ключа. Вискакує,
