Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— Ходімо до Гірчаків,— сказав Іваненко.— Минулого року я взяв там десять качок.
Васильчук невпевнено всміхнувся.
— Тільки дивіться,— Іваненко стулив губи і швидко глянув на вчителя,— передчасно не стріляйте.
Рушив уперед, витягуючи на ходу пачку «Біломору». Зловив білу круглу цигарку й простяг Васильчукові:
— Паліть.
Пихкнув хмаркою диму, Васильчук припалив і собі. Він ковтав на повні груди тишу, несподівану й пожадану. Не хотілося думати ні про купу зошитів, звалених удома на письмовому столі, ні про школу, куди він ходив ось уже восьмий рік, намагаючись упхати в непокірні голови ту дещицю, яка збереглася ще в нього, ні про немощені, роз’їжджені машинами вулички містечка, які пахли кінськими кізяками й собачим потом. На нього напливала тиха, голуба зосередженість — затоплювала душу й заколисувала.
— А Полкана варт було взяти.— Іваненко вже не дивився на свого колегу.— Розвезло. Я гадав, тут сухіше.
— Води багато, — підтакнув Васильчук.— А це ви, знаєте, добре зробили, що взяли мене з собою. Закис я над тими зошитами.
— Паперу і в мене доста,— хмикнув Іваненко.— Час од часу побродити з рушницею люблю.
Досмалив цигарку і виплюнув на дорогу недопалок. Ретельно розтер чоботом — вогник ображено засичав.
— Хотів цього літа майнути в Карпати.— Васильчук підбіг, щоб наздогнати Іваненка.— Але куди там!— І хату ні на кого кинути, і дітей. Так і відпустка минула.
— У нас кращі Карпати,— Іваненко самовпевнено проглядав ліс. — Не треба тільки кісток засиджувати. Погляньте — краса!
— Таж краса!— підтвердив учитель.
Бухгалтер звернув на бічну стежку, яка ледь помітно вилася між деревами.
Ноги м’яко топились у листі.
— Ви добре знаєте ліс?
— Знаємо, — всміхнувся Іваненко. — Не вперво!
— А я от буваю у лісі рідко.
Сірі просвіти між громаддям хмар наче повужчали і згустіли. Ще розрізнялися могутні масиви, налиті темним сутінком, що наповнював небо, землю й дерева, темнів у правильних кружальцях калюж, вливаючись поміж бліді стовбури беріз та осик. А вони дрижали ще не опалим змоченим листям, виточуючи запах тліні, намоклої кори й вогкого повітря. На обличчя клалась вільгота, трохи мерзли пальці, але Васильчукові було добре. Плив серед осіннього спустошення, все більше переймаючись тонким відчуттям непостійності, що жила в рухові повітря, хитанні листків і в полиску води.
Легко хрумтіло під чобітьми галуззя, і цей звук був притишений і вмиротворений.
Іваненко ступав широкими кроками, твердо і впевнено. Відчував, що Васильчук безсилий впоратися з таким темпом і вряди-годи, наче хлопчак, наздоганяє його. Було приємно витримувати цю відстань і ставити Васильчука хоч би в таку залежність. Ішов усе швидше, ширячи крок, міцно ставив на стежку чобота, ламаючи все, що трапиться: хмиз, віджилу, проте ще зелену папороть і лісовий бур’ян.
— Майте бога в серці!— змолився Васильчук.— Де мені встигнути за вами!
— А зараз — тихо!— шепнув, вкрадливо озираючись, Іваненко. — Зараз почнеться. Дивіться, не поспішайте.
Високо в небо звилася біла з сірим обскубана сорока, горлово крикнула, збиваючи крильми повітря,— скрекіт сипко рознісся над лісом, вириваючи з матової сіризни шкарубку луну.
— А здохла б ти!— вилаявся Іваненко.— Маєте годинника?
— Пізнувато вже, Іване Петровичу. Четверта.
— Гірчаки поруч! Чи, може, ви хотіли вбити качку з вікна своєї садиби?
Васильчук зітхнув, озираючись навколо. Сорока полетіла геть. Іваненко рушив, трохи згинаючись у попереку, мисливська сумка хляпала відстебнутим клапаном, рухи зробилися обережні, скрадливі. Повернув до Васильчука зблідле обличчя і блимнув голубуватими білками. Васильчук відчув, як щось рухнулось усередині, стисло серце і спалахнуло солодкою знемогою. Пригнувся — обережно пішли через листя, сторожко вминаючи його в жовту розмоклу землю. Іваненко стяг з плеча рушницю і стояв, наче приготувався до стрибка. Васильчук повторив його рух, але зачепився рушницею за казанок. Брязнуло залізо — над Васильчуком звисло і злісно засвітилося обличчя Іваненка.
— Ша!— прошепотів він і знову пішов, вичавлюючи на стежці гусениці слідів.
М’язи різко напружилися, до обличчя прилила кров, і Васильчук почув, як у нього закалатало серце. Пальці тремтіли, проте він міцно стис рушницю. Запахло водою, болотяними випарами — лопалися метанові пухирі.
Васильчук упився поглядом у простір. Перед ним безшумно й легко пливла зігнута постать Іваненка, здавалося, в той момент бухгалтер позбувся своїх 90 кілограмів. Васильчук перечепився через корінь і ледве не простягся на землі. Але втримався — його тіло теж полегшало, хоч це й вимагало напруги, широко розтуляв рота, хапаючи тонкими губами повітря; Іваненко ішов все швидше й швидше, здавалося, перетворювавсь на витягнуте, стрімке тіло. Васильчук свердлував поглядом його спину, щосили намагаючись наслідувати Іваненка, та гойдався на коротких ногах, ніби чудернацька птиця. Заважав живіт: спокійне кругленьке черевце виявилося неприємною перешкодою, сухе обличчя (на цю невідповідність звертали увагу всі) ще більше загострилося, а ніс видався вперед. Іваненко зашелестів йому просто у вухо: «Дивіться мені, зараз буде!» — і поліз між вільхове гілляччя. Васильчук позирнув на небо, сіре та глибоке, яке ще більше понижчало, опустився навколішки і просунув у пророблений в гіллі отвір руки з рушницею. Ненароком натис на сучок, і той хруско відломився. Іваненко повз, хиляючи великим тілом; перед Васильчуковим носом миготіли гумові чоботи з забитими глиною нарізами, мисливська сумка ворушилася на темно-коричневому листі, а рушниця похитувала дулом. Васильчук поповз і собі, вимахуючи руками й ногами, черевце здавалося зашитим у штани м’ячем, казанок впивсь у бік, але не міг не відчувати бадьорого піднесення. Щось лоскотало, приспане в глибині нутра, заливало теплим струменем. Іваненко став навкарячки, витягуючи вперед обличчя, обтяжене замість щік двома мішками,— перед ним стелилося сиве, завішене серпанком, що м’яко й прозоро курився від води, плесо. Видовжувалося глибоко вперед поміж два ряди
