Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Але мені не хочеться нікуди йти, я лягаю на землю й дивлюся, як там, далеко вгорі, дерева з’єднуються з блідо-сірим небом. Мені тут затишно серед лісу: зараз ніхто мене не турбує. Зараз я й не хочу, щоб мене турбували: сам на сам із цим небом, з деревами, з настроєм, коли, здається, час зупиняється і тобі незвідь-чому треба лежати отак, кусаючи травину і до болю в очах вдивляючись у громіздке накопичення хмар. Цей настрій неспокійний — хоч би через той тривожний повів з глибини: десь далеко, а може й недалеко, горів ось уже кілька день ліс. Від того запахи набрякали димом, радше осінню з її дивною непостійністю й тривогою, з її тлілим і прілим духом. Я відчуваю це шостим чи сьомим чуттям, бо та пожежа й тривога все-таки для мене не зовсім реальні; радше схожі на далекий спомин, яких у душі кожного гніздиться не один; ці спомини раптом збираються водно — ось воно, відчуття пожежі, якої ніколи не бачив, але яка десь поруч і віє на тебе пів-осіннім болем леглого листя.

Часом я хочу уявити ту пожежу виразніше. Сідаю до стовбура спиною, підтягую ноги і дивлюся, скільки очі можуть, у глибину тривожного й шумкого лісу. Хочу уявити відтак вогонь: вискакують, наче перелесники, вогненята, вибивається смоктяками дим, все навкруги буріє, наче ліс забито велетенською отарою зубрів. Це мов химера — мені здалося, що те саме відчувають і люди, котрі копають захисні рови. Уявляю собі, як зупиняються вони, тримаючи в сторожких руках лопати, й обличчя їхні стають ще тривожніші. Над лісом роздратовано бурмоче вертоліт — величезний мотиль, який приблукав сюди подивитися на це рідкісне явище. В нього банькаті очі, і він повертає, щоб роздивитися навколо, не голову, а все своє залізне тіло. Однак не бачить мене, бо я тут зі своєю буровою самохідкою під соснами — вони хитають великими гойдливими коронами, тужливі й незвичайні, вони в безнастанному русі: великі зелені хмари, насаджені на золоту шпицю, їм немає діла до моїх турбот чи турбот того залізного мотиля серед неба. Їм є діло тільки до неба, тільки воно може зрозуміти біль хмар, котрим годі уже вільно блукати, а пришпилені вони наче мушки в колекції.

Сьогодні неділя, через те наша самохідка така мовчазна, вона не турбує неспокійних сорок, та й сороки десь по-зникали, їм із їхньою жіночою вдачею нічого робити біля мене. Тож полетіли далі, де біліють березові стовбури, а може, ще далі, до вільхи чи за болота — все цікаве відбувається зараз там. Бригади пішли в сусіднє містечко за два кілометри звідси і сиділи, очевидячки, за пивом у місцевій чайній. Я лишився тут сторожем, бо мені не хотілося ні того пива, ні мандрівки до містечка: хотілося зібратися з думками. Це теж заняття, його дозволяєш собі нечасто, і воно як відчуття тої пожежі чи смутно-білих беріз серед лісу.

Спершу я заліз у теплу, з запахами бензину й мастила кабіну й дивився крізь забрьохані шибки. Але білий світ виманив мене, і я пішов по ледве помітній стежині: між стовбурів мені знову уявилася череда бурих зубрів. Були вони як клапті туману, котрий підіймається від боліт, і цей туман — чи зубри — дивно вразив мене. Душу стис незрозумілий біль, бо там, глибоко в лісі, за вільхами, а може, й далі, може, там, куди полетіли невгамовні сороки, побачив я дивне й чудове з’явисько: вглибині стоїть мала хата, оточена зусібіч кам’яною загороддю, поверх неї йде ряд малих стовпчиків з натягненим дротом, а за тою огорожею порається в городі мати. Вона начебто відчула, що я дивлюся на неї, звелась і позирнула в мій бік з-під козирка долоні: дивилася, очевидно, супроти сонця. І мені плакати захотілося, таке сумне в неї стало обличчя. Але я уже пішов од неї, все далі й далі, хоч і озирався вряди-годи, все далі й далі, по-молодечому ступаючи і по-молодечому піддираючи підборіддя. Попереду стелилася асфальтова стрічка, і я був певний у ту хвилю, що стелиться вона для мене...

Цей мент можна повернути, думаю я, бо він щось та значить... Еге ж, стелиться асфальтова стрічка. Гуркотів трактор, який втрамбовує асфальт, на ньому сидів такий самий, як і я, зелений хлопець. В роті в нього цигарка, і від того він зверхньо мружить ліве око. Кілька голих по пояс робітників кидають асфальт на дорогу, їхні пітні й загорілі тіла виграють між диму і сонячного проміння — вони моторні й молоді і поспішають встелити асфальт до мого проходу. І хай це безглузда думка, мені здавалося тоді, що так воно і є, бо я перший пройшов по тому нововистеленому шматку. Тоді повернувся й побачив на чорній поверхні сірі сліди. Вони світліли на чистій, дірчавій поверхні, і я, може вперше, захотів повернутись у ту долину до хати, оточеної, наче фортеця, кам’яним парканом.

Але мені, здається, не дадуть сьогодні порозкошувати спогадами, я чую навпроти чиїсь кроки. Сорок нема, як це звичайно, — вони, цокотухи, завжди супроводжують у цих лісах людину. Я насторожуюся, бо ще недавно бачив цілу череду збуджених і перестрашених зубрів, мені примарилися на мент вовки, ведмеді й лосі, хоча в цих лісах їх, здається, нема, як і зубрів. Але оце потріскування в глибині лісу між замислених стовбурів і без сорочого супроводу було таки незвичайне; ні, існує таки звичайний світ, звичайний ліс, звичайна пожежа, хай і живе вона поза межами моєї уяви, і є ще зелений юнак серед лісу сам на сам із заснулою машиною. А той, хто йде в лісі, теж звичайний — технік-геолог Степанюк. На ньому сірий у смужечку костюм, зіжмаканий і не зовсім чистий, на ногах надто делікатні для цього лісу туфлі, чуб вернеться вгору і скручується над лобом у вихор — від цього обличчя його задерикувате й смішне.

Він опускається поруч на траву, і його пухкі вуста розкриваються в добродушній усмішці:

— А хлопці де?

— Пішли пиво пити,— кажу я повільно, трохи розчарований, що мені таки не вдалося побути на самоті. — Шофер гайнув до своєї Надьки. А що вогонь?

— Начебто мимо йде, — Степанюк виставив пухкі губи і сплюнув.— Але хто