Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

В неділю о пів на шосту має зібратися вся добра компанія: колишня труба, барабанник (двадцяте століття довело, що й барабани не останній інструмент), буде й піаніно, елемент вищої культури, але на ньому теж можна вибивати барабанні мелодії.

Накручую диск номеронабирача. Довгий гудок, ще один — сигнальна машина має добрий голос, певне, нещодавно з профілактики.

— Алло!

Я так і відчуваю, як дві гусениці брів Ельвіри Зощенко підскакують угору.

— Звідки ти взявся?

— З Північного полюса,— кажу я.

— Боже мій, яка я рада! Зовсім забула, що ти існуєш.

— Дарма,— сміюся я.— Часом можна було б і згадати. Я от про тебе згадував.

— Правда? Невже там не було інших?

Я засміявся. Були. Безконечні сопки, дружини офіцерів, лисиці, які ганяли ночами, тривожачи сторожу.

— Були,— кажу я.— Але куди їм до тебе.

— Ох,— манірно зітхнула трубка.— Слухай, є ідея. У мене в неділю невеличка компанія.

— У мене теж. Костенко, Баранецький, не забула?

— Знаєш що? Тягни їх до мене. Предки на курорті, спокій повний.

— Гаразд,— мені невідомо від чого стало нудно. Може, я вже чув такі інтонації? В повторах теж дуалізм: одні викликають добрі почуття, інші — зубний біль. Відбір відбувається стихійно, в тому, очевидно, й мудрість тієї штуки, що зветься життям.

— Прийдемо,— пробурмотів я.— Зараз зателефоную. Це, очевидно, непогана думка...

Трубка впала на важіль. Я ледве розігнув спину. В голові знову паморочилося. Нараз усе зникло, як зникало там, коли лишався між ураганного вітру та снігу сам на сам з таким неприємним співбесідником, як я. Сон уже кошматив мені груди. Я ще й досі не відіспався. Треба прокинутись зовсім оновленим, перемігши чад, щоб знову увійти в ту оболонку, яку визначає в людині її одежа.

І я знову сплю. Але цього разу я там, де нещодавно топтав каміння. Берег Баренцового моря нагадує мені принца датського. Я навіть декламую, вслуховуючись у хлюпіт води: «Що він зробив, коли б ще мав таку, як я, причину?» Проте геніальний принц — не я. Бо я лише бліда постать на камінному тлі. Маленька людина з великого світу, якій усе ж покладено на плечі сяку-таку голову. Море чорне. Незамерзле море і шалений вітер. Шалений настільки, що без каната не ступиш ні кроку. Канат бриньчить, наче басова струна. Він веде на скелю, де вивищується один з наших будинків. Проте мене вабить відірватися від канатного шляху (канат — у їдальню, в будинок, що містить клуб, де вузькоплівочні апарати з перервами показують на шматку простирадла старі фільми, канати в інші потрібні місця). Навколо ані постаті. Лишається сліпе змагання: скелі і я, вітер і я, море і я. Хитається над головою небо.

Вже знаю навіть глету такої мандрівки: вперше в житті скуштувати морської води. Нараз — затинка. Біля мене дівчина, як не сентиментально це звучить, породження середньовічних казок і золотого блуду Ганса-Хрістіана Андерсена. Скандінавське обличчя, скандінавське біле волосся, що впало на плечі. «Вода солона, — каже вона. — Не ходи, Торбйорне. Це буде розчарування».—«Хай буде,— уперто кажу я. — Бо я не Торбйорн, і хтозна, чи випаде коли-небудь нагода скуштувати таку воду». Вона сумно дивиться на мене і раптом відступає. «Я Сюнньове Сульбаккен,— каже наостанку вона. — Хіба ти не впізнаєш мене?» Хитаю головою, мені теж стає сумно на цьому голому березі. Проте сумніву нема: я стрибаю на прибережне каміння. Занурюю долоні у воду. Вона кришталева і тоненькою ниткою окраює затилля рук. Всередині прохолодна прозорість. Як чисті льодинки, сплескують хвилі. Така вода не може бути гидкою, думаю я, така вода мусить мати смак неба!

Повільно, як святощі, зачерпую долонями прозорого моря. Повільно, наче виконуючи поганський обряд, занурюю в долоні обличчя. Нараз кричу. Випльовую і завмираю із закинутою вгору головою. Наче поранений звір: горло стискає ядуха.

Холодне море спокійно бризкає на мене холодними бризками. Незамерзле море, особливо чорне взимку, коли буває такий чисто-білий і незайманий сніг...

Костенко не прийшов. Баранецький розстовстів і зробився лінивий навіть до дівчат. Ми розмовляли в затишній, оформленій під модерн, вітальні, і обоє відчували, що нам бракує слів. У таких випадках найрозумніше не вдаватись в одкровення. Все пояснюється примітивно просто: ми встигли відійти один від одного. Для того, щоб знову наблизитися, треба розповісти безліч дрібниць із тих трьох років. На це не було ні сили, ні потреби. Будь здоровий, Баране, барабаннику шкільного естрадного оркестру. Все має своє неодмінне закінчення, і, може, воно не відчувалося б так болюче, коли б не складало в минулому якоїсь довершеності. Не будемо ображатися, не ми оце відкрили — все йде, все минає...

Проте я напився. Не відаю нащо, в той вечір в Ельвіри Зощенко мені несподівано сильно торкнула душу печаль. Сидів і дивився, як серед кімнати вигинається пара: довготелесий молодик і довготелеса дівуля. Інші сиділи біля стін, теж попарно. Всі знайомі і всі з якогось чудного для мене світу. Я вже годину сидів біля Ельвіри і щосили прагнув