Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

— Вам хтось казав, що ви гарна?— схилився до неї партнер.

Єва засміялася, відкидаючи назад голову.

— Може, вийдемо?— шепнув молодик.

Скрипаль грав, викидаючи смик з незвичайною, навіть несамовитою легкістю. Його обличчя вже не вторило ритмові, він став боком, і його профіль важко темнів. Барабанник ляскав литаврами, і нестерпно завивала труба. Її власник, червонолиций і білявий, роздув щоки і вирячив очі.

— Пізніше,— сказала Єва, коли танець скінчився. Вона з розмаху сіла за столик і раптом вловила Володьчин погляд. Той похмуро сидів у невеликій компанії і дивився на неї вперто й роздратовано. Валя з байдужісіньким виглядом доїдала салат.

— Непоганий салат,— сказала вона.

Єва відкинулась на спинку і раптом уявила Валю старою. Щоки опустилися, наповнені зморшками, ніс утратив свою тужавість, очі стуманіли. Вона ще гарна, ця Валя, ще весела й енергійна, але в обличчі вже є щось із того. З того, що чекає попереду нас усіх.

Євин партнер розповідав анекдот. Вимахував руками, і Валя закочувала очі.

— Єво, — сказав трохи патетично молодик. — Давайте я стану вашим Адамом!

У нього заблищали очі, а губи склались у глумливій гримасі. Єва здригнулася.

— Ха-ха-ха!— зареготала Валя, жуючи тільки-но замовлену котлету по-київському.— У неї брат — Адам!..

Єва мимоволі глянула на естраду. Скрипаль утомлено розглядав залу. В його очах і справді було щось від Адама, може, оця втома й закушування губи?

— Що з вами?— схилився молодик.

— Сп’яніла,— всміхнулася Єва, поправляючи русяве пасмочко, що вибилось із зачіски.

За вікнами стояв розмитий ліхтарями вечір.

Адам повертався додому. По сірому хіднику важко ступали його туфлі, вулиця була запорошена перетертою за день курявою — лягала на цоколі, рундучки і дерева. На лавках бовваніли постаті старих. Малий хлопчак, заплющивши очі і витягши руки, ходив довкола лавки, на якій сиділа молода вагітна жінка. Вона випростала ноги і сплела пальці на великому животі.

Підворіття виставляли чорні нутра, в одному з дворів монотонно журкотіла вода. Надмір густе повітря сушило обличчя, курява летіла під електричними ліхтарями, осідаючи на стовпах і наддашках. Адам розстебнув сорочку і зсунув набік краватку. Вуста йому лущилися, і він вряди-годи облизував їх. Мимо пройшла громіздка жінка. В авосьці біліли пляшки з кефіром. Срібні голівки нерівно хитались у каламутному світлі — жінка розтулила від задиху рота.

Адам ішов, вдивляючись у спорожнілі від утоми обличчя. Повернувся й пройшов під Лілиними вікнами: вона не змогла сьогодні погуляти довше. Світліли жовті квадрати; там, за фіранками, — незнайомі люди. Сиділи за столами, вечеряли, читали, дивились телевізора чи просто розмовляли.

Адам глянув угору. Лилося нічне світло, дихали вікна. Жінка з кефіром повернула вбік і сховалась у під’їзді. Ще було видно її круглу спину і пухку, відтягнуту сіткою з білими пляшками, руку. Адам подивився вздовж вулиці. Вона поступово порожніла. Йому захотілося підійти до Лілиного вікна й постукати.

Він прихилився до стіни. Пройшла квітникарка, несучи в руці останнього букета. Очікувала загулялу парочку і роздивлялася навдокіл. Адам ступнув до неї, і жінка від несподіванки здригнулася.

— Скільки?

— Тридцять,— зразу схаменулася жінка.— Всього тридцять.

Адам узяв квіти і швидко пішов вулицею. Його раптом осінило: в цю розпарену ніч тягло глибоким, не зовсім зрозумілим потягом. У ній ворушилися тіні, і це були тіні, які хвилювали його. Відійшли вже в минуле, і вже забувалися їхні не такі давні образи. Побачив серед тих тіней і немолоду жінку з добрими, гарними очима. Прозоро хиталася отам, між тих недалеких дерев, і простягувала до нього руку. Швидко пішов до отих дерев і до жінки, образ якої теж починав стиратись у його пам’яті. Невимовне хвилювання стисло за горло, і він злякався, що може згубити оце одкровення і цей святий трепет.

До цвинтаря він не дійшов. Сів на порожню лавку і обхопив голову руками. Сидів, тиснучи долонями на очі, доки не заспокоївся. Тоді зирнув на годинника — фосфоричні стрілки показали, що вже пізно.

Позаду лишилася задуха кафе, Володьчин погляд, навіть обличчя скрипаля, що під кінець вечора дивився на публіку захмелілими оченятами. Бруківка, будинки й асфальт випромінювали сотні невидимих теплових променів. Євин супутник обійняв її за плечі, і від цього стало ще задушніше. Вона спробувала звільнитися, але до неї звисло важке обличчя:

— Ну чого?

Покірно пішла. На вулицях було майже порожньо, щось оповідав молодик, але Єва не слухала. Хміль навалювався на неї, і важко ставало дихати.

— Послухай, забери руку,— сказала вона.— Душно!

Молодик зняв руку, йому також було гаряче. Чула його уривчасте дихання, дух розмореного тіла; довкола пливли нічні вулиці, і кроки їхні голосно відлунювали.

Молодик зупинив її на бульварі. Єва подалась уперед і відчула м’ясисті мокрі губи. Зіштовхнулися зуби, і щось гаряче заплеснуло дівчину. Кволо вперлася руками, але молодик легко зламав цей її опір.

— Ходім до мене!— зашепотів він.

Єва сіла на лавку і закрутила головою.