Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Тому Свенелд вирішив стояти в Преславі і ждати тут Іоанна. Не гаючи ні години, він послав у близькі городи, в села своїх гонців, щоб кликали болгар, оглянув вали й рови перед Преславою, дав наказ зміцнювати їх, сам оглянув стіни Преслави, побував у Вишньому граді, де жив кесар Борис.

У кесаря було якраз кілька боляр. Коли Свенелд зайшов, вони вклонились йому й швидко вийшли.

– Маю вість, – сказав тоді Свенелд, – що імператор Іоанн з військом іде до Преслави.

– Як? Імператор Іоанн розірвав мир, не додержав слова?! – нібито щиро здивувався кесар Борис.

Темні тіні лежали на обличчі Свенелда.

– Не додержав слова, – ствердив він, – і несе велике нещастя для болгар і русів. Може, ліпше було б тобі, кесарю, не лишатись тут, а виїхати до Дунаю, до князя Святослава?

– Що скажуть болгари, – навіть обурився кесар, – коли я залишу Преславу в цю тяжку годину? Спасибі тобі, воєводо, що мислиш про мене і болгар, але я буду тут і стоятиму поруч із вами.

– Ні, кесарю, стояти тобі з нами поруч у Преславі не треба. Ми захистимо Преславу, а ромеї зможуть потрапити сюди, у Вишній град, тільки тоді, як ми всі станемо трупами. Прощай, кесарю!

Так і поїхав воєвода Свенелд з Вишнього града. Коли ж кінь його зник за ворітьми, до кесаря знову зайшли боляри, і він їм сказав:

– Я мушу залишитись тут, а ви йдіть тепер у Преславу і дійте так, щоб імператор Іоанн швидше потрапив сюди, у Вишній град.

Ще через день, темної весняної ночі, військо імператора Іоанна підійшло до Преслави, стало на полі. Тільки почало світати, засурмили сурмачі, задзвеніли литаври, загули бубни. Піднявши прапори, військо ромеїв рушило з трьох боків до Преслави.

Але марно імператор Іоанн сподівався, що йому пощастить навально взяти Преславу. Коли стало світати й на рожевому тлі неба окреслились стіни, ромеї побачили, що там зібралися руські вої. Вони стояли супроти війська Іоанна щит біля щита, наставивши списи, а з стін міста назустріч ромеям уже летіли тисячі стріл.

Разом з воями, з невеликою вищою своєю дружиною, на коні, з мечем і щитом у руках сидів воєвода Свенелд. Він оглядав воїв – це був не полк, що боронив Преславу й Вишній град. Під стінами Преслави набагато більше, ніж руських боїв, стояло селян і париків, що з усіх усюд поспішали сюди, почувши клич Свенелда. Це була велика вже, добра дружина.

Свенелд, правда, знав, що не один ворог стоїть тепер перед ним, а є в нього ворог і за спиною – кесар Борис, боїли, боляри. Але вже раніше він звелів і руським, і болгарським воям пильно дивитись уперед, та слухати й те, що робиться ззаду. А хіба у імператора ромеїв, що йде на Преславу, тільки Свенелд з дружиною ворог? У нього вороги всі навкруг, навіть гори!

Бій розпалювався все дужче й дужче. Руські вої не тільки захищались. У той час, коли попереду них лучники гнали хмару стріл, а пращники й метальники кидали з стін гостре каміння, вони самі, тримаючи перед собою високі щити, з страхітливим криком, який дуже добре знали і якого жахались вороги, рушили в наступ і одразу врізались у колони ромеїв, які цього не ждали.

Іоанн Цимісхій здалеку з високого пагорка стежив за військом і наказував полководцям іти вперед, якнайшвидше одбивати наступ руських воїв. Але не ромеї, а руські вої все посувались і посувались вперед, на зеленому полі перед стінами Преслави чорніло багато трупів. Руські вої кричали переможно, а ромеї кричали тепер від переляку, страху.

Кілька довгих, надзвичайно напружених, страшних годин билися руські вої з ромеями. На полі бою лунали й лунали крики, бряжчали щити, дзвеніли сокири, свистіли стріли. Ромеї відступали.

Іоанн Цимісхій лютував.

– Їх набагато більше, ніж доповідали наші лазутчики, – говорив імператор, стоячи на пагорку з Вардом Скліром.

– Наші лазутчики не врахували болгар, – відповів Склір. – Їх набагато більше, ніж русів, і всі вони б’ються на смерть.

– Але що думають боляри? – лютував Цимісхій. – Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду.

– Я думаю, що руські вої б’ються не тільки тут, на полі, але й у городі…

– Тоді пошли безсмертних.

За наказом Іоанна з лівого боку на руських воїв налетіли заковані в броню, озброєні довгими списами безсмертні.

Руські вої почули тупіт коней і зрозуміли, що замислили ромеї. Але вони і на цей раз не відступили. Накидали на шляху, де мали пролетіти безсмертні, чимало борін, набили багато списів, і коні казились, мчали з вершниками світ за очі.

Це був страшний