Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
– Княже Святославе! – благально сказав Калокір. – Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був твоїм другом.
Другом?! Коли б Калокір знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово.
О, князь любив і поважав друзів так само, як ненавидів ворогів. Та хіба може бути другом йому зрадник?
– Не клади образи в своє серце, – ніби вгадав його думки Калокір, – я ще буду тобі дуже потрібний. Ти станеш на Дунаї й потім підеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з імператорами. Якщо я не потрібен буду тобі як друг, буду свідком у вражді з ними.
Князь Святослав замислився. Він знає ціну василіку! Калокір уже не криється від нього, та й з чим може, здавалося б, критись спійманий зрадник. Він говорить правду – вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх іншим?
– Гаразд! – промовив і посміхнувся князь. – Не криюсь, після всього, що сталось, василік імператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усі, і йти разом з воями. Іди, іди, Калокіре!
Того ж дня, вже увечері, Калокір смиренно зайшов до намету князя Уліба – помолитись Христу…
У Преславі князя Святослава зустрів кесар Борис. Помітно було, що він разом із боїлами своїми ждав київського князя. Борис зустрів Святослава далеко від города, на першому перевалі.
У Золотій палаті болгарських каганів, де зібрались усі боляри, визначні боїли, кметі, кесар Борис говорив:
– Я, з ласки твоєї, кесар, від боляр, боїлів і всіх, іже суть під моєю рукою, – чолом тобі б’ю, великий княже Святославе, і дякую за те, що заступився з воями своїми за скривджених болгар, а сам уклав з імператорами почесний мир…
– Не за себе я укладав мир, – сказав на це Святослав, – а також і за Болгарію, хочу, аби була любов між нами, дондеже сонце сяє. А якщо ця любов буде суща, нам не страшні й імператори.
– То невже ж імператор ромеїв посміє зламати мир з тобою? – щиро здивувався кесар Борис.
– Якби я стояв під стінами Константинополя, імператор Іоанн не зламав би миру, – відповів Святослав. – Я зробив, що міг, ми умовились з імператором, що він вийде з Болгарії і йде до Константинополя, я залишаю Планину, іду до Дунаю…
– Важкі літа починаються для Болгарії, – злякано промовив кесар Борис. – На заході в нас неспокійно – мусимо боротись із комітопулами Шишманами, тут – велика руїна, ти будеш далеко, аж на Дунаї, а потім підеш на Русь.
– Так, – сказав на це князь Святослав, – вої мої рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Києві-городі. Але боюсь я за Болгарію, боюсь за людей її і тому стану на Дунаї. До того ж, осінь, кесарю, пізно вже рушати в море. А щоб було спокійно на Планині і в горах і щоб безпечно в Преславі, залишу я тут свій полк і воєводу…
– Воля твоя, – тихо сказав кесар Борис. – Знаю, як тобі важко, і не хотів би тебе утруждати, княже. Але коли так болієш за нас, залиш полк у Преславі. Хто ж буде тут твоїм воєводою?
– Воєводою буде Свенелд, перший мій муж.
– О, про воєводу Свенелда ми чули, – сказав кесар Борис. – За такого воєводу дяка тобі, княже.
Після розмови з князем кесар Борис дав на честь його обід. Тоді ожив палац болгарських каганів, засяяли вогні. Князь Святослав сидів поруч із кесарем і його жоною – василісою, ще далі, за багатьма столами, – боляри, боїли, кметі. Вони їли, пили, жваво розмовляли між собою.
А за завісами, як це робилось у Константинополі, стояв хор преславського собору, боляри зачинали:
– Многі літа великому князеві Русі…
І хор співав:
– Многі літа… Многі літа… Многі літа!..
Боїли кричали:
– Многі літа кесареві Борису…
І знову:
– Многі літа… Многі літа… Многі літа!..
Так у співах, славослов’ї і знову у співах проминула добра половина ночі…
