Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Імператор добре знав Варда Валента. На своїй щоці Феофано ще відчувала поцілунок етеріота. І обом їм здавалося, що Вард зараз поруч із ними в цьому великому темному соборі. Але вони його не боялись – Вард був мертвий.

– Так, – сказав імператор, – це я велів Варду сказати, щоб ти тікала з Проту, це я… у останній раз… через наших друзів велів йому привезти тебе. Але чому ти не пішла в Константинополі туди, куди велів тобі йти Вард?

І тоді Феофано зрозуміла – Іоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Він не знає, хто її вирвав з Проту, він хоче знати, хто друзі її, бо це ж вороги його.

– Що мої друзі без тебе? – печально сказала вона. – Я хотіла говорити не з ними, а з тобою.

– Так, – Іоанн зрозумів, що нічого не взнає в Феофано. – Тоді, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, і коли ти приїхала – у Фракії був Святослав. Ти запізнилась, Феофано.

Вона довго мовчала й дивилась – не на Іоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живі під стінами й підслуховували їхню розмову.

– Іоанне, – раптом повернувшись до імператора, сказала вона, – я все розумію, крім одного: як міг ти, а тебе я добре знаю, взяти собі в жони Феодору?

– Пізнаю тебе, Феофано, – посміхнувся він. – А втім, відповім. Хочеш правду – скажу і її. Я взяв Феодору, бо любив Феофано.

– Спасибі, – голосно засміялась вона. – Любив… що ж, спасибі за цю правду.

– Ти смієшся? – суворо промовив він. – Не смійся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано…

Вона простягнула вперед руки.

– Ти любив і любиш? Що ж це, Іоанне? – вона показала на катихуменій, темну пустку собору, що відкривалась за галереями. – Це що, сон?

Іоанн дивився в темну пустку собору й говорив:

– Ні, це не сон… Те, що нас оточує, і ми самі – це не сон, хоч все це часом і нагадує його. Великий палац, Буколеон, та ніч – ні, не сон… Ти була василісою, я – тільки полководцем. Але тоді ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотіли повалити, вбити Никифора – і вбили його! Хіба це сон?

– Ні, – згодилась і Феофано.

– Зараз, – вів далі Цимісхій, – собор, ти і я, але… ми не разом. Ти – втікачка з Проту, я – василевс, і все – люди, обставини, – все склалося так, що я залишився один, – сказав імператор, і Феофано здалося, що він говорить правду. – Була Феофано, – я мусив послати її на Прот, був проедр Василь, але і йому вже не вірю, навкруг мене роздратований і безжальний Константинополь, сенат і синкліт, ще далі – Святослав, болгари, угри, Азія, Єгипет, світ – і все вороги й вороги.

– Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано?

Він ніби прокинувся.

– Я не говорю про тебе? О ні, я увесь час говорю саме про тебе… Я мріяв про тебе, ждав, коли помре Полієвкт…

– І не діждався мене?

– Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракії, в Азії повстали Лев Фока і ще кілька родичів Никифора, тут, у Константинополі, на гробниці Никифора пишуть, що це ти його вбила…

– Але ж його вбила не я, а ти?

– Мовчи, його вбили не ти, і не я, а Лев Валент. Так я сказав тієї ночі й тоді ж велів його вбити – заради тебе, себе… Винні мертві, так завжди найкраще, Феофано.

– А Феодора?

– Великому палацу потрібна василіса – тепер він її має.

– Мені тебе жаль, імператоре.

– Не жартуй, Феофано, я говорю невеселі речі, але правду.

– Я знаю, що це правда, бачу, що мені немає місця в Константинополі. Невже ж так і буде? Що ж мені – знову на Прот?

– Ні, – швидко відповів він, – я тебе не пошлю на Прот. Ти повинна бути далеко від Константинополя і близько до мене, ти повинна бути там, де тебе не досягне Великий палац, але звідки ти швидко можеш мене досягнути…

– Про що ти говориш, Іоанне?

– Ти поїдеш у Вірменію. Там я народився і ріс,