Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Семен Скляренко
Святослав
Княгиня і рабиня
Книга перша
Мандруючи понад старим Дніпром світанками, удень і вечорами, вночі, під чистим зоряним шатром, перед вогнем, що руки грів теплом, я думкою летів через тумани. Туди, в минувшину далеких днів, коли діди, забуті й незабутні, уперше стали між високих гір, оглянули широкий виднозір, за покоління дбаючи майбутні. Трудилися у поті своїх чіл, орали землю, ставили оселі, воздвигли городи і частокіл і в клопоті буденних трудних діл сади садили, будували села. Сварилися, бо рід ішов на рід і плем’я кров братерську проливало, на князя князь ішов, і був розбрід, і знов був мир, за рало брався рід, Русі знамена сонце осявало. Боролись предки. З моря і степів ворожі хижі орди налітали, палили городи і нищили засів, та проти них вставала тьма списів, мечі із піхов люди витягали. Спасибі вам за цю тернисту путь, в труді й на раті гідно ви стояли, нікому з нас ніколи не забуть, і кожному годиться пом’януть, що ви створили, що ви збудували. Почнемо ж нині повість цю смутну про порохом повиту давнину, про ті часи далекі й незабутні, коли діди, прославлені в віках, виходили на свій великий шлях, за покоління дбаючи майбутні. Прийміть же ви, далекі прадіди, від вашого праправнука Семена цей скромний труд, а ви, живі, – да не судіть, якщо не все сказав – то доскажіть, якщо не так сказав – то допишіть, — зробив я те, на що хватило сили в мене… Розділ перший