Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Кесар Болгарії Борис був задоволений. Тільки цього він і бажав від імператора ромеїв.

Сидячи в Переяславці, князь Святослав швидко дізнався про бій в Преславі. Гонці, які примчали з Плиски й Данаї, розповідали, що війська імператора, як таті, пройшли гори й стали під Преславою. Руські вої рубались там до загину, попліч з ними на смерть стояли й болгари, але всі вони склали голови, а разом із ними й воєвода Свенелд.

Князь Святослав дуже печалився, дізнавшись про загибель воїв у Преславі й смерть Свенелда. Але гонці говорили, що взявши Преславу, грецькі вої посуваються далі на схід, уже взяли Плиску, доходять до Данаї.

Князь Святослав посилає назустріч ромеям загони, що складаються з руських і болгарських воїв. Болгарські вої знають кожну стежку, кожну ущелину й камінь. Руські вої – сміливі, звитяжні люди, вони нічого не бояться, навіть смерті.

І якщо після Преслави війська ромеїв ідуть якийсь час ніби в пустелі, а імператор Іоанн навіть дивується, де ж поділись болгари, то незабаром він дізнається, де вони й що замислили. Чим далі виходять ромеї з гір і чим ближче до Дунаю, тим важче їм просуватись. Уночі на стоянках ромеїв зчиняється тривога. Якщо вони ночують в ущелинах, на них згори, зі схилів, сиплеться каміння, з нічної темряви летять стріли. Так день за днем, ніч за ніччю. Ромеї не знають, звідки їм ждати нового удару, де на них чатує смерть…

Як же здивувався князь, коли зустрів біля Доростола воєводу Свенелда. Він навіть не повірив своїм очам, але це було так: коли князь Святослав стояв і оглядав рови перед Доростолом, недалеко зупинився загін вершників-болгар, а з коня сповз, важкою ходою рушив до князя воєвода Свенелд.

– Здрав будь, княже! – прохрипів він.

Князь Святослав оглянув воєводу з голови до ніг, переконуючись, чи не помилився він часом, й скупо відповів:

– Здоров будь…

– Княже Святославе, – розпачливо сказав Свенелд. – Преслава впала, вої наші побиті…

– А чому ж ти живий? – запитав Святослав.

Блідий, без кровинки в обличчі, із темними западинами під очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя.

– Краще б мені не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, – він показав на груди, – біля гридниці, і я не бачив кінця Преслави. Уночі ж болгарські вої винесли мене з города, поклали на коня, повезли, і так я опинився тут, княже…

Князь Святослав подивився на болгарських воїв, що стояли оддалік, суворі зморшки розійшлись на його обличчі, іншими вже очима глянув він на Свенелда.

– І глибока в тебе рана?

– Що рана? – застогнав Свенелд. – Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславі на стінах, хтось відчинив ворота в городі…

– Хто ж то?

– Про це знає кесар Борис з болярами.

– Пси! – крикнув князь Святослав. – Отже, все лжа, все всує. Ми їм вірили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, прокляті його боляри!..

– Чому ти не вбив їх раніше, княже?

Князь Святослав торкнувся рукою шиї, ніби щось заважало йому дихати.

– Убити?! – сказав він. – Так, Свенелде, і кесар, і боляри заслужили на те, щоб їх убити. Але що тоді сказали б у Візантії і тут, у Болгарії? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивці… Ні, – помовчавши якусь хвилину, вів далі Святослав, – тому, хто вбиває не лева, а пса, честі мало. Прийде час, і коли скажені пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правді – ми чи кесарі Болгарії. Шкода болгар. Бачу, що Візантія проллє тут велику кров, важкі жажелі одягне на виї їхні… Горе, горе Болгарії з кесарями такими…

– Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. – запитав Свенелд. – Імператор Іоанн іде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть…

– Так, – згодився князь Святослав, – тепер кесар імператору допоможе… А нам треба подумати, що робити.

Пізно вночі Святослав стояв на березі Дунаю, дивився на небо, де висів срібний серп молодого місяця, на тихі береги, лодії, що вимальовувались на плесі.

Зараз за одну ніч він міг посадити воїв своїх на лодії, спуститись до гирла Дунаю, вийти в море.

Зараз, і також за одну ніч, князь Святослав міг ще з воями