Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

– А кесар Борис? – запитав Святослав.

– Що кесар Борис?! – звів д’горі очі патріарх. – Його мати – грекиня, вона з молоком напоїла його лютою ненавистю до всіх болгар-християн… Я проклинаю Бориса!

– Дивно мені чути, – промовив Святослав, – що патріарх Болгарії проклинає свого кесаря. Бідна Болгарія, коли таке робиться в ній, і чим я можу допомогти тобі, отче?

– Прийми нас у Доростол, – просив патріарх. – Ти, князю Святославе, – язичник, як і твої вої, але я молитимусь, щоб ти переміг ромеїв…

– Я не вірю в Христа, – сказав Святослав, – але якщо в Болгарії немає місця для її патріарха, будь тут, отче…

Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городі, розбивав рискалем землю. Він вибирав каміння.

І Ангел пізнав Микулу. Тільки руський воїн завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль і швидко пішов йому назустріч.

– О, якого доброго гостя днесь маю! – кричав Ангел. – Цвітано, Цвітано! – покликав він жону.

Вона одразу прибігла з двору – радісна, збуджена, з рум’янцями на щоках.

– Як добре, що ти прийшов, – говорили навперебій вони.

Але Микула був чимось стривожений, неспокійний.

– Ліпше би я днесь не приходив до вас у гості, – почав він.

– А що? – сполохано подивився на нього Ангел.

– Зайшов попрощатись, – важко зітхнув Микула. – Ідемо ми до Дунаю.

Ангел зрозумів, про що говорить Микула, бо давно вже бачив сині димки на перевалах, вдень і вночі чув важку ходу руських воїв, що прямували в долину.

– То це правда? – запитав Ангел.

– Правда, Ангеле! – відповів Микула. – Ромеї пішли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю.

І вже розмовляли не тільки вдвох. Звідусіль, побачивши руського воїна, до дворища Ангела поспішали люди. Підійшов ближчий його сусід – старий, сивобородий Огнен, прибіг, задихавшись, і став біля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кілька чоловіків і жінок, які тільки-но порались на городах. Усі стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом.

– Куди ж ви йдете? – питав Ангел.

– Вони напали на нас зрадою й сунуть з усіх перевалів. Ми ж ідемо до Дунаю.

– І далі підете, Микуло?

Микула подивився на болгар.

– Ні, – твердо сказав він, – підемо до Дунаю і там будемо битись.

– Але їх дуже багато, – замислився Ангел.

– А вже й наші боляри пруть і пруть в гори, гавран гаврану очі не капат[201], – сказав сусід Огнен. – Сьогодні вночі поїхали, сам чув, брати Турени до Преслави.

– Тепер уже вони разом з ромеями візьмуться за своє.

Цвітана навіть заплакала.

– Підемо ми до Дунаю, – голосно промовив, щоб підтримати усіх, Микула, – і станемо там. Хіба для того приходили ми, – питав він, – щоб цю землю ромеї підкоряли?!

– Ой ні, – загомоніли болгари. – Руські вої – добрі вої, були б тут – і ми жили…

– Не за те ми боролись, – вів далі Микула, – щоб цю землю й вас підкоряли. Бились ми, бо ромеї однаково – що нам, що вам… Бились ми тут, бились там, у горах, – він простяг руку й показав удалину, – станемо тепер над Дунаєм на смерть.

– А що робити нам? – крикнув Ангел.

– Так, так, що робити нам? – заговорили всі сусіди.

Микула скинув баранячу шапку, ніби вона давила йому голову, і, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висіли, як лодії з піднятими вітрилами, рожевуваті хмарини. З цієї долини сюди, в передгір’я, котився теплий вітер. Він приносив пахощі свіжої землі, молодої трави. Там, далеко-далеко, видно було чорні шматки тільки-но зораної землі, там скрізь видно було людей, з різних кінців линуло мукання худоби.

– Чудна земля, – сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й