Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
Князь Святослав знав, де і як іде імператор ромеїв. Повертаючись з гір і долин, загони, що складались з руських і болгарських воїв, розповідали, які сили веде з собою імператор, якими шляхами вони йдуть, де зупиняються й ночують. Гомін знедоленої Болгарської землі й тужний крик її людей увесь час долітали до князя Святослава.
Знав князь Святослав і те, що до Доростола військо імператора підступає не одним, а кількома шляхами. Сам імператор іде з легіонами через Данаю й Плиску, кілька таксіархій, скрадаючись у Лудогорах, поспішають вийти взап’ять його воям, а кораблі Візантії вже пливуть до Дунаю, щоб остаточно одрізати військо від рідної землі, від Русі.
Усе це знав князь Святослав. Можливо, ще й тепер, сівши вночі на лодії й переправившись через Дунай, вої досягли б землі Угличської, звідти ж повернулись і на Русь.
Про це говорив з Святославом і брат його князь Уліб. Одного разу, коли князь Святослав був над Дунаєм, під стіною города, Уліб сказав, дивлячись на широке, багатоводне плесо, на далекий лівий берег:
– А не ліпше би нам було, брате, сісти на лодії, повернути всп’ять на Русь?
Князь Святослав також дивився на плесо й лівий берег, але думав, мабуть, про інше, бо відповів:
– Не потече ніколи всп’ять Дунай, а руські вої ніколи ще не тікали з поля бою. Від чого ти б хотів утекти, брате Улібе?
– Від меча і списа, від грецької смерті наших людей тут, на березі Дунаю…
– Хто ухиляється від бою з коршаком на скелі, той загине від нього в долині, – суворо промовив князь Святослав. – Аще не приймемо бою з імператором на Дунаї, буде нам непоправна й срамна смерть на Дніпрі.
– Брате мій, брате! – скорбно вів князь Уліб. – Не про себе мислю, болить у мене серце за множеством людей…
– У множества своїх людей повинен вчитись і князь. Зане ж не навчиться, буде йому, як ворогу й супостату…
– Спасибі, брате, що навчив… Де ти, там буду й я… Станемо по правді, брате! Нехай нам допоможе Христос…
– Проти візантійського Христа я боротимусь мечем, Улібе, а допомагатиме мені Перун.
– То нехай кожному з нас допомагає його бог, – закінчив князь Уліб.
Побачив князь Святослав того ж дня і колишнього василіка імператора ромеїв Калокіра. Він навіть не впізнав його. Минаючи торг, князь зупинився недалеко від купців, що продавали рибу, яку болгариловці звичайно ловили в лиманах і гирлі Дунаю.
Князь зупинився, бо чомусь купці й люди зчинили неймовірний галас, сперечались.
– Про що сваритесь? – підійшов до них князь.
– То є недобра риба, – кинулись до князя люди. – Ці купці навмисне ховають її, беруть все дорожче й дорожче, а риба ця – то отрута для людини.
Князь Святослав подивився на купців і рибу, що лежала перед ними. Риба була справді недобра, зіпсована. А серед трьох купців, які стояли над нею, князь побачив і смиренного Калокіра.
– Викиньте рибу в Дунай, нехай вона пливе до греків, – звелів князь Святослав і, звертаючись вже до Калокіра, додав: – А ви, купці, не давайте людям моїм отрути і ти, патрикію Калокіре, такожде.
Блідий, розгублений Калокір стояв перед князем Святославом і мимрив:
– Я не дам отрути, княже!
Перед заходом сонця князь Святослав, сидячи на коні, виїхав з невеликою дружиною за Доростол і зупинився на високому пагорку. Звідси видно було далекі схили гір, перейняту темними лісами рівнину за ними, долину, що нагадувала у цю вечірню годину величезну чашу з дивним синім вином, город над Дунаєм, багряне від останнього сонячного проміння плесо, далекий лівий берег.
Чи міг думати у цю вечірню годину князь Святослав, що мине один тільки день і на цьому ж високому пагорку стоятиме й дивитиметься навкруг імператор Візантії Іоанн, що легіони його заллють усю цю чашу-долину, на плесі Дунаю з’являться кораблі, а він, князь Святослав, і вої його зберуться й стоятимуть серед цього широкого й неосяжного світу тільки в одному куточку – у городі-фортеці, що темніє на скелях над Дунаєм?!
Ні, навіть у цей останній вечір князь Святослав не вірив, що так може статись. Але він хотів бути готовим, якщо судилась їм така лиха доля. Тому не раз приїздив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до січі й думав, як йому зустрічати й перемогти Візантію.
У імператора Візантії, як Святослав уже знав, було п’ятдесят-шістдесят тисяч воїв. Що ж, Русь має, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрізь по схилах і в долині встає курява, з гори по Дунаю поспішають лодії, – то до нього ідуть і йдуть болгари. Були б сили й час
