Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Багато хазяйновитих мужичків, що повтікали літом до отаманських загонів, почали тепер подумувати про повернення додому. Укладали на віз усе добро, що по чесній дільбі припало їм після вдалих наскоків, міняли різні місцеві гроші на миколаївські, міцно вшнуровували брезент, прив’язували до задньої осі казанок і нишком, а деякі і явно, прийшовши до отамана і кажучи: «Прощавай, Хведоре, я тобі більше не боєць». — «А чого так?» — «За домівкою скучаю, ні пити, ні їсти, ні спати не можу. Коли потрібний буду, поклич, прийдемо», — запрягали добрих коней і виїжджали на хутори та в села, звільнені від німецького постою.
Задумався про це і Олексій Красильников. Радився з Мотроною — братовою жінкою — і навіть з Катею Рощиною: чи не рано додому? Коли б чого не сталося. Непомітно в село Володимиреьке не заявишся, можуть ще притягти до відповідальності за вбивєтвр німецького унтера. Німці народ серйозний. З другого боку — повернешся на пожарище, — доведеться будувати хату, ставити двір — робити це треба тепер же, восени.
П’ятеро молодих дужих коней і три вози барахла, мануфактури і всякого господарського добра мав Олексій Красильников в обозі махновської армії. Все це не так Олексій, як Мотрона зібрала. Вона безстрашно приходила на збори, де отаман загону або сам Махно ділив здобич, — завжди прибрана, гарна, зла, — брала, що хотіла. Який-небудь мужик готовий був і засперечатися з нею, — кругом починався регіт, коли вона виривала у нього якунебудь річ — хустку, шубу, шматок доброго сукна: «Я жінка, мені це потрібніше, ти однаково проп’єш, бандите, до мене ж принесеш уночі…» Вона і міняла, і скуповувала, тримаючи для цього на возі барило спирту.
Олексій роздумував і не наважувався, поки не прийшла радісна звістка, що Скоропадський, залишений німцями і своїми військами, зрікся гетьманства, в Київ увійшли петлюрівські січовики і там оголошена «демократична українська республіка». Одночасно з цим з радянського рубежу рушила українська Червона Армія. Це вже було зовсім надійно.
Олексій, нікому нічого не кажучи, вночі пригнав з степу коней, розбудив Мотрону й Катю і звелів готувати сніданок, поки він запрягатиме; добре попоїли перед довгою дорогою і ще до світанку, в тумані, рушили полем додому, в село Володимирське.
Трудно було впізнати в Каті Рощиній, що їхала на возі в некритому кожусі, в юхтових чоботях, з щоками, обвітреними, як персик, колишню тендітну бариньку, готову, здається, при найменшому наскоку життя підібгати лапки, як та кузка сонечко. Напівлежачи на сіні, вона поганяла коня, щоб не відставати від передньої тройки, яку вів Олексій, пускаючи часом риссю застояних карих. Заднього воза вела Мотрона, яка не довіряла жодній людині — ні пішій, ні кінній.
Степ був пустельний. Де-не-де в ярках білів сніг, завіяний туди грудневим вітром з крейдяних плоскогір’їв. Де-не-де з-за обрію піднімались іржаві піраміди шахтних звалищ. В краю, покинутому окупантами, ще не починалося життя. Багато людей з шахт і заводів пішло в червоні загони і воювали тепер під Царицином. Багато втекло на північ, де коло радянських рубежів формувалися частини української Червоної Армії. Шляхи позаростали, на покинених полях стояв бур’ян, в якому де-не-де жовтіли кінські ребра. В цих місцях рідко траплялося житло.
Мотрона повторювала діверові: «Держись від людей якнайдалі, добра від них не жди». Олексій тільки посміхався: «Ух, звірюга… А була ж жіночка — медова… Хижаком стала, Мотрона моя дорога…»
У Каті для думок часу було вдосталь. Трусилася на возі, кусала соломинку. Вона прекрасно розуміла, що везуть її в село Володимирське як здобич, — для Олексія Івановича, може, найдорожчу з усього, що було у нього на трьох возах. Чим іншим була вона, як не полонянкою із зруйнованого світу? Олексій Іванович поставить на своєму згарищі добру хату, одгородить її від людей міцним парканом, заховає під поміст усі свої скарби і скаже твердо: «Катерино Дмитрівно, тепер одно залишилось, — останнє, — слово за вами…»
Як спалене війною місто, — купи попелу та обгорілі комини, — таким здавалось їй усе життя. Любимі померли, дорогі пропали без вісті. Недавно Мотрона одержала листа від чоловіка, Семена, з Самари, де він повідомляв, між іншим, що заходив на вказану адресу на колишню Дворянську вулицю, — ніякого там лікаря Булавіна нема, ніхто не знає, куди він подівся з дочкою. У Каті залишилось тільки двоє людей, які жаліли й любили її, як приблудне кошеня, — Олексій і Мотрона. Хіба могла вона в чому-небудь відмовити їм? їй, що пережила такі довгі роки, довгі й наповнені, як століття, давно б треба було стати бабусею із згаслими від сліз очима. Але щоки її лише рум’янив холодний вітер, і під овечим кожухом їй було тепло, як у юності. Це відчуття нев’янучої молодості було їй навіть прикре, — адже душа була стара? Чи й це теж не так?
Мотрона не раз починала розмову з Катею про те, що «бог уже зв’язав її з ними, один бог і розв’яже». Олексій ні разу не спонукав її до таких розмов. Але було кілька випадків, коли він жорстоко рискував, виручаючи Катю з прямої біди: чинив, як мужчина задля жінки, яку береже для себе. Катя не могла б йому відмовити, — не знайшла б слів, які справдили б її невдячність. Але їй хотілося, щоб цього якнайдовше не траплялось. Олексій Іванович був привабливий — грубуватим прямодушним обличчям, завжди ніби освітленим сонцем; незворушний і дужий, з негнучкою спиною і широкими грудьми, з густою шапкою волосся; сміливий і розважний у хвилини небезпеки, лагідно-насмішкуватий і добрий з Катею. Але коли Катя думала про те, що настане день, коли треба стати близькою йому, — вона заплющувала очі, і все тіло її терпло, наче бажало заритися в сіно на возі.
Одного разу в обід звернули з дороги до річечки, що розлилася в цьому місці в
