Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Так правда? Скажи ще раз…

— Звичайно — правда… Ти єдина людина на землі, без тебе я — ніщо… Я ж пішла тебе шукати… Іване, ти все-таки щось думай, — вона визволила плечі і трохи відхилилась, — ти ж зважай на свою силу, а то коли-небудь просто мене зламаєш… Слухай, що ми забули? Хоч тепер уже пізно…

— Моментально злітаю…

— Добре б дістати губку…

— Є губка…

Іван Ілліч кинувся до шинелі і витягнув з кишені губку і ще кілька примусових речей.

— А це ось, Дашо, мені ніхто не міг пояснити, для чого воно, але я все-таки взяв.

— Іване, це розкішна річ, це — резинова штучка для масажу обличчя, який ти хороший, це мені страшенно потрібно…

Уклавши кошика, Даша підійшла до Івана Ілліча, що сидів на краю ліжка і був готовий щохвилини зірватися, підняла його обличчя, уважно глянула в очі йому:

— Я зареклася. В моєму новому житті — не ждати нічого, я не Сольвейг, не хочу більше дивитись у морські тумани. Тільки кохати і робити… Такою ти мене й бери… Чи погана, чи хороша, але я тобі вірна дружина. Почнемо з то'бою все спочатку.

Як завжди не постукавши, вбіг лікар з свіжою газетою і голосно почав повідомляти воєнні новини:

— Цей самий адмірал Колчак, котрий розігнав в Омську Директорію і влаштував робітникам криваву баню, проголошений не більш і не менш як верховним правителем усієї Росії!.. І французи, і англійці його визнали… Як це вам подобається? У нього шістсоттисячна армія, — Далекий Схід він, прошу вас, люб’язно віддає японцям! Слухайте далі: з’єднаний англійський і французький військовий флот з’явився на рейдах Севастополя і Новоросійська… Союзнички! Кому ми, чорт їх забери, допомогли виграти війну своїми боками! — Лікар страшно випнув губи. — Інтервенція, і зовсім до того ж неприкрита! Даріє Дмитрівно, не дивіться на мене такими страшними очима… Беріть вашого благовірного, та ходімо до мене їсти борщ… Пам’ятаєте, у нас один лежав з штиковими ранами, — прислав мені мішок капусти, гусака й порося… Еге ж, Іване Іллічу, жаль, жаль, жаль: отаку сестру у мене з-під носа вихопили… Між іншим, сьогодні ми з вами вип’ємо горілки, чорт би забрав усіх інтервентів…

Небагато потрібно було Вадиму Петровичу, щоб покінчити з ваганнями, — це саме й був слід Каті, він знайшовся. Так на піску біля прибою відбиток босої жіночої ноги викликає в уяві якої-небудь людини цілу повість про ту, — прекрасну, — що тут пройшла під шум хвиль великого моря. Ревнива й болісна пристрасть вдерлася до нього, розправилась з його безнадійними думками, з його безвольною тугою, і все стало здаватися йому простим і очевидним.

Тієї ж ночі (після розмови з ландштурмістом) він виїхав з Катеринослава. Чемодан покинув у готелі, лише взяв переміну білизни й заплічний мішок. І вже в дорозі зняв офіцерські погони, кокарду, споров з лівого рукава нашивки й викинув у вікно, — разом з цим сміттям полетіло все, що до ночі в «Бі-Ба-Бо» здавалось йому необхідним для самоповаги. Розставивши ноги, засунувши долоні за пасок, він сидів на полиці в майже порожньому, темному вагоні, — дика радість наповнювала його. Це була свобода! Поїзд мчав його до Каті. Що б там з нею не було, — він продереться до неї, нехай навіть доведеться все тіло порвати на шматки.

В Катеринославі начальник станції попереджав, що на половині дороги до Ростова знову сильно бешкетують бандити, і це буде останній поїзд, який відправляється на схід, і невідомо навіть — чи піде він низом, через Гуляйполе, чи верхом, через Юзівку. Там же, на вокзалі, старший кондуктор розказував пасажирам, що обступили його, про бандитів; гасають вони по степу на возах, на бричках, — шукають здобичі; палять поміщицькі маєтки, де ще по дурості сидять поміщики, котрі дурніші, зухвало нападають на військові склади, на спиртові заводи, кружляють навколо міст.

— Все б нічого, якби не було в отаманів батька, — розказував старший кондуктор басовитою скоромовкою, — а батько у них знайшовся, отаман над усіма отаманами — Махно. Популярна людина. У нього ціла держава і столиця — Гуляйполе. Цей дрібницями не задовольняється. Поїзди пропускає безборонно, з оглядом, звичайно, — декого зсадять, тут же коло семафора уколошкають з нагана. В минулий рейс — підходимо до перону, — Махно стоїть під дзвоном, курить сигару. Я зіскакую, підходжу, беру під козирок. Він мені — непривітно: «Прийми руку, я тобі не цар, не бог… Комуністів везеш?..» — «Нікак нєт», — кажу. «Білогвардійців везеш?..» — «Нікак нєт, самі місцеві пасажири». — «Грошові перекази везеш?» У мене аж всередині тенькнуло. «Ходімо, — кажу, — переконаєтесь самі, — багажний і поштовий вагони порожні». — «Ну гаразд, відправляй поїзд».

Нестерпні були зупинки на полустанках, — принишклий перестук коліс, непорушність, нудне чекання. Вадим Петрович виходив на площадку. На темному пероні, на коліях — ані душі. Лише в станційному вікні ледве жовтіє світло вогника, що плаває в олії, та видно — сидять дві постаті — кондуктор і телеграфіст, готові так просидіти цілу ніч, уткнувши носа в комір. Піти до них, спитати — марно, — поїзд рушить, коли дадуть колію з сусідньої станції, а там, може, і живого нікого нема.

Вадим Петрович втягав холодне повітря, все тіло його випростувалось, напружувалось… У вітряній листопадовій темряві, в неосяжній пустельній Росії була одна жива цяточка — грудочка гарячої плоті, жадібно любима ним… Як могло статися таке затемнення, що через ненависне бажання мститися, карати він одірвав від себе Катині руки, які схопили його в останньому розпачі, жорстоко покинув її одну, в чужому місті. Звідки ця впевненість, що, розшукавши її і без слів (тільки так, тільки так) кинувшись цілувати ступні її ніг, в панчішках, які вже і штопати, мабуть, нічого, дістанеш прощення?.. Такі зради не легко прощають.

Поки Вадим Петрович так міркував один на площадці,