Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

сердито бурмочучи і ворушачи бровами, кондуктор вийшов зі станції і став коло вагона, байдужий до всякого подолання простору… Вадим Петрович спитав — чи довго ще ждати? Кондуктор навіть не захотів здвигнути плечем. Закопчений ліхтар, який він держав у руці, погойдувався, освітлюючи поли його чорного пальта, що метлялись на вітрі. Раптом погасло тьмяне вікно на вокзалі, грюкнули двері. До кондуктора підійшов телеграфіст, і обидва вони довго дивилися в бік семафора.

— Гаси, — пошепки сказав телеграфіст.

Кондуктор підняв ліхтар до вусатого одутлого обличчя, дмухнув на чадний вогник, і зараз же вони з телеграфістом полізли на площадку й відчинили двері на другий бік колії.

— Утікайте, — сказав кондуктор Рощину, швиденько зліз і побіг.

Рощин стрибнув слідом за ними. Спотикаючись об рейки, налетівши на купу шпал, він вибіг у поле, де було трохи ясніше і попереду бовваніли, йдучи, дві постаті. Він догнав їх. Телеграфіст сказав:

— Тут ями десь, — темрява проклята! Пісок брали, тут я завжди ховаюсь…

Виявилось, що ями трохи ліворуч. Рощин слідом за своїми супутниками сповз у якийсь рів. Зараз же підійшли ще двоє, — машиніст і кочегар, — вилаялись і теж сіли в яму. Кондуктор зітхнув тяжко:

— Покину я цю службу. Так обридло. Ну хіба це рух!

Тепер із степу чути було тупіт коней, стукіт коліс.

— Хто ж це у тебе тут бешкетує? — спитав кондуктор телеграфіста. — Жокей Смерті, чи що?

— Ні, той у Дібрівському лісі. Це, мабуть, Маруся гуляє. Хоч, здається, теж не вона, — та скаче з факелами… Місцевий якийсь отаманчик.

— Та ні ж, — прохрипів машиніст, — це махновець Максюта, мать його…

Кондуктор знову зітхнув і

— Єврейчик у мене один у третьому вагоні, з чемоданами, — не сказав йому, ех…

Кінський тупіт наближався, як вітер перед грозою. Колеса вже загримотіли по бруку коло станції. Залунали крики: «Гайда, гайда!» Брязкіт шибок, постріл, короткий зойк, удари по залізу… Кондуктор почав дути у складені човником руки:

— І неодмінно їм — шиб'ки бити у вагонах, от же п’яний звичай…

Вся ця метушня тривала недовго. Несамовитий голос: «Сідай!» Затріщали вози, захропли коні, прогуркотіли колеса, і отаманська ватага помчала в степ. Тоді ті, що сиділи в ямах, вилізли, не поспішаючи повернулись до темного поїзда і розбрелись по своїх місцях: телеграфіст засвітив олійного гнотика і почав зв’язуватись з сусідньою станцією, машиніст і кочегар оглядали паровоз, — чи не потягли бандити яку-небудь важливу частину; Рощин поліз у вагон; кондуктор, хрустячи на пероні скалками розбитих шибок, бурчав:

— Ну, так і є, коцнули бідолаху… Ну взяли б чемодани, — неодмінно їм треба душу з людини випустити.

Минуло ще не відомо скільки, але багато часу, кондуктор дав, нарешті, короткий свисток, паровоз завив з обуренням у порожньому степу, і поїзд рушив в бік Гуляйполя.

Вадим Петрович, поклавши лікті на відкидний столик і уткнувши обличчя в руки, напружено рішав загадку: Катя виїхала з Ростова другого ж дня після того, як негідник Онолі повідомив її про його смерть. Зустрілася вона з ландштурмістом у вагоні, значить, через дві доби… Припустімо, цей німчик утішав її без ніяких зазіхань надалі… Припустімо, вона теж дуже потребувала розради. Але на другий день після втрати коханого чоловіка написати так акуратненько в чужій записній книжці свою адресу, ім’я, по батькові, не забути проставити розділові знаки, — це загадка!.. Адже над нею завалилося небо. Коханий чоловік валяється десь, як падло… Хоч би якихось там перших кілька днів природно, здається, побути в розпачі безнадійному. Виявляється — адресу дала до запитання. Значить — просвіт якийсь таки знайшла… Загадка!..

— Громадянине, документики покажіть. — Кондуктор сів навпроти Рощина, поставив коло себе закопчений ліхтар. — Проїдемо Гуляйполе, тоді спіть спокійно.

— Я в Гуляйполі зійду.

— Ага… Ну, тим більше… Мене ж спитають — кого привіз…

— Документів у мене нема ніяких…

— Як же так?

— Порвав і викинув.

— Тоді про вас мушу заявити…

— Ну і чорт з вами, заявляйте…

— Навіщо ж чорта згадувати в такий час… офіцер, чи що?

Рощин, у якого думки були загострені, напружені, відповів крізь зуби:

— Анархіст.

— Так, зрозуміло… Возив багато з Катеринослава вашого брата. — Кондуктор узяв ліхтар і, тримаючи його між ногами, довго дивився, як за чорним вікном миготіли паровозні іскри. — От ви, видно, людина інтелігентна, — сказав він тихо. — Навчіть, що робити?.. В минулий рейс розговорився я теж з анархістом, серйозний такий, сивий, патлатий. «Нам, — каже, — твої залізниці не потрібні, ми це все зруйнуємо, щоб і гадки про них не було. Від залізниць іде рабство й капіталізм. Ми, — каже, — все поділимо нарівно між людьми, людина повинна жити на свободі, без влади, як тварина…» От і спасибі!.. Я тридцять років їжджу, та наїздив будиночок у Таганрозі, де моя стара живе, та коза, та дві сливи на городі, — весь мій капітал. І нащо мені ця свобода, — козу пасти на косогорі? Скажіть — був за старого режиму порядок? Експлуатація, само собою, була, не заперечую. Візьмімо вагон першого класу: тихо, чинно, той сигару курить, той куняє дуже поважно. Почуваєш, що це — експлуататори, але лайки прямої не було ніколи, боже борони… Береш під козирок, нищечком проходиш по вагону… В третьому класі, звісно, мужва один на одному, там не церемонишся… Це все правда, бувало… Але і курочка смажена у тебе, і шинка, і яєчка, а вже хліб, матінко моя, калачі ж, пам’ятаєте? — Він замовк, придивляючись до іскор у вікні. — Це букса горить у багажному вагоні. Мастила немає, і без анархістів транспорт кінчається… От мені і скажіть — що воно тепер буде? Проміняли царя на Раду, Раду — на гетьмана, а його на що міняти будемо? На Махна? Дурень один узявся кувати леміш, палив, палив залізо, половину спалив,