Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Його одіпхнув другий чоловік, — блідий від злості, — почав говорити ще страшніші слова. Тоді частина юрби, що стояла осторонь, кинулась до плоту, вивернула кілля й налетіла на збори з тилу. Латугін, Задуйвітер і Байков збігли з ганку в юрбу, розкидаючи людей, вихоплюючи з рук у них кілля, кричали: «Ніякої паніки, все гаразд, мать вашу так, збори продовжуються…»
Сутичка була коротка, нападаючих було не дуже багато. Деякі з них зникли, за деякими гнались вулицею. Кілька чоловік залишилось лежати на землі, запорошені сніговими крупами…
Щоб скоротити шлях, Кузьма Кузьмич пішов перелазами через тини й городи, заблудив і потрапив на чиєсь подвір’я. Там стояли жінки, — одна голосила, інші слухали її. Побачивши Кузьму Кузьмича, вони заговорили, і Варвара Власова, Надіїна мати, гнівно підсуваючи довгі рукава бекеші з чортової шкіри, почала підходити до Кузьми Кузьмича; інші рушили за нею.
— Ось чому ти з нас грошей не взяв, розстриго! — сказала Варвара. — А ми, дурні, йому й повірили… Все село підпоїв… Все у нас вивідав… Всіх дурнів збаламутив, баламут… Продав нас комуністам… Та чого ви на нього дивитесь, на сатану, бийте його на смерть…
— Не можна мене бити, — відповів Кузьма Кузьмич, відступаючи, — пожалієте, жінки… Не чіпайте мене!
— А ти нас пожалів?
Збиваючи 3v голів своїх хустки, розпалюючись, жінки закричали всі разом, обвинувачуючи розстригу у каторжній розверстці і побоїщі коло сільради, і в тому, що тепер доброму хазяїнові місця нема на селі, і в тому, скільки гусей і поросят зжерли за ці дні, — у всьому був він винен. Жінки притиснули його до плоту. Даремно Кузьма Кузьмич силкувався знову зачарувати їх, силувано усміхаючись і бурмочучи: «Ну, посердились, і гаразд… Давайте мирно поговоримо…» Варвара Власова перша вчепилася йому в волосся коло вух, по зігнутій спині його замолотили кулаки. Він зміркував, що найрозумніше буде лягти і закритися руками. Ребра у нього так і тріщали. «Ох, аби тільки твердим чим-небудь не потягли…» І він почув дикий голос: «Кілком його, перевертня!» Спробував вивернутись, але тільки потемніло в очах. І раптом його пустили. Тоді він почув своє кректання і ледве зміг перестати кректати. Його підвели і притулйли до плоту. Кузьма Кузьмич розліпив забиті снігом і половою очі й побачив Ганну, з-за спідниці її — сяюче личко веснянкуватої дівчинки; побачив Латугіна, Задуйвітра, Байкова.
— Живий? — спитав Латугін. — Йому склянку самогону мерщій принесіть хто-небудь. Ну, Кузьмо, натворив ти тут ділов… На зборах ухвалено дякувати тобі за антирелігійну агітацію.
— Ти не можеш уявити собі, Дашо, якою я був сірою і занудливою людиною весь цей час, тобто з самого Петрограда, коли ми розлучились… Був, розумієш, був… Є у нас якесь підсвідоме життя. Як недуга — точить, і тлієш на повільному вогні… Пояснюється, звичайно, просто… Ти мене розлюбила, і я…
Даша швидко обернула до нього голову, — сірі, вологі, завжди страшні очі її сказали, що він помиляється, — вона його не розлюбила. Від цього погляду Іван Ілліч на хвилину онімів, рот його розповзався в посмішку, не дуже розумну, в усякому разі — щасливу. Даша продовжувала укладати в маленький кошик те, що сьогодні вранці Іван Ілліч, оббігавши десяток установ, одержав як речові пайки.
Тут були речі потрібні й корисні: панчохи, кілька клаптиків матерії, з яких можна було пошити плаття; дуже гарна батистова білизна, на жаль, на недоростка, але Даша була така тендітна й тонка, що могла зійти й за недоростка; були навіть черевики, — цим добром Іван Ілліч пишався не менш, ніж якби захопив ворожу батарею. Були й речі, про які треба було думати: чи знадобляться вони в майбутньому похідному житті? Івану Іллічу їх втулили замість простинь на одному складі, — фарфорову кішку й собачку, шкіряні папільйотки, дюжину листівок з ландшафтами Криму і надзвичайно добротного матеріалу корсет з китовим вусом, такий великий, що Даша могла ним обгорнутися два рази…
— Дашенько, я кажу про наше прощання на вокзалі… Ти мені сказала тоді щось таке: «Прощай назавжди…» Може, мені просто причулося, я був теж дуже пригнічений… Ти була зелененька, бліденька, далека, розлюбила мене…
— Яка гидота, — сказала Даша, не обертаючись. Вона загорнула кішечку в товсту панчоху, щоб не розбилася в дорозі. Даша завжди була неуважна до речей, але ці дві фарфорові дрібнички, гарненька кішечка і сонна собачка з великими вухами, чомусь їй дуже сподобались: наче самі прийшли до неї, щоб влаштувати для Даші в цьому великому, страшному, розореному житті, над яким мчали грозові хмари ідей і пристрастей, маленький світ невинних усмішок…
— В усякому разі, з цим образом твоїм я виїхав з Петрограда… Поніс його, з ним жив… Ти була зі мною, як моє серце зі мною. Я так і вирішив: проживу самотою, холостяком…
Він старався рухатись по кімнаті так, щоб Даша була в центрі його обертання. Косинку вона зняла, кучеряве попелясте волосся її було перев’язане на потилиці червоною атласною стрічкою (видали на складі артилерійського управління). Даша то нахилялась над кошиком, поставленим на табуретку, то, взявшись у боки, обдумувала щось. На ній був, чарівніший за всяке розфуфирене плаття, білий сестрин халат, і вона його ще підперезала в талії (так само, як і стрічка, було це не без наміру).
— Як дивно, Дашенько, небезпека, смерть раніш здавались якимись неістотними — уб’ють то вб’ють… У воєнній справі це зовсім не значить, що ти хоробрий, а просто — меланхолік… А тепер мені заднім числом іноді страшно… Хочу жити тисячу років, щоб отак до тебе доторкатись, дивитися на тебе…
— Гарна я буду через тисячу років… Слухай, Іване, що мені все-таки з ним робити? — вона знову розгорнула корсет і притулила його до себе. — Тут три жінки можуть вміститися. Може, не брати його?
— А може, поповнієш, пригодиться.
— Не ношу я ніколи корсетів, ти з глузду з’їхав. Знаєш що, коли витягнути з нього вуса і розпороти, може вийти непоганий жилет.
Іван Ілліч скористався тим, що обидві руки її були
