Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

гукнула на неї Ганна, і дівчинка вискочила з хати, нічого не договоривши з остраху. Але Кузьму Кузьмича вона всетаки розбудила. Він притомився за ці дні, — багато пив і їв і ще більше балакав. Селяни ані слова тоді не проминули з його проповіді, дечого не зрозуміли, але ці темні місця лише надали їй значливості. В кожній хаті йому доводилось говорити переважно про те, що найдужче їх вразило: про справедливість. Коли за столом залишались самі підстаркуваті та статечні, хто-небудь, кому горілка розв’язала думки, відсунувши рукавом кістки й недоїдки, починав:

— Кузьмо Кузьмичу, скривдив ти нас… Як же так, — справедливості нема? Тоді — дикий ліс.

Другий перебивав його:

— Молодь наша, — і кивав на другий кінець хати, де крутилися спідниці, вертілись коси, стрічки, збуджені обличчя. — Впину їм немає. Тепер, вони кажуть, усе можна: бога нема, царя нема, батько з матір’ю дурні, — от і добре… До якого прикореня дітей наших тепер прив’язувати? Де ця станова жила? А ти ще: справедливості нема…

Третій, бородань, втручався в розмову:

— Якщо вона — від людини, то хто дужчий, того й воля, той і справедливий. І знову ми — як той обкошений кущ…

— Ти дужий? — питав Кузьма Кузьмич.

— Я дужий… А карбованець дужчий за мене, карбованцем мене все життя били.

— А ти кому-небудь скаржився?

— Та куди б я пішов скаржитись?

— В Києво-Печерську лавру до мощей ходив?

— Ні, туди не ходив.

— Значить, нема справедливості?

— Як так нема? Я кажу, що злість у мене накипіла. Я з війни гвинтівку приніс, став на межі, — ви що, кажу, мене убитим вважали? Прирізуй мені три десятини!..

— Прирізали?

— Аякже…

— Є, значить, справедливість?

— Яка ж це справедливість — гвинтівкою людей лякати? Ні, брат, я нікому кривди не дію, але. й мене не кривдьте. А то он дід Яким — сам-самотою… Працювати більше не може, живе в людей на запічку, дають йому гіркий шматок. Куди його вся праця пішла? Була хатина, — Миловидов за борги взяв… А моя праця куди піде? За п’ятдесят років я стільки наперевертав — чотири кам’яних будинки можна поставити, а у мене діри на ліктях… Мої труди, як голуби, від мене летять, до когось на дах сядуть, тільки не до мене. Доладно ти говорив: «Справедливість — це ти, безстрашна людино». Кузьмо Кузьмичу, я смерті не боюсь, на спині ще й зараз двадцять пудів піднімаю, а справедливості не можу добитися. Це була б справедливість, щоб людину лічити не на карбованці, а на працю… Як цього добитися? От тоді — спасибі Радянській владі…

— Чудак-чоловік, то це ж і є закон Радянської влади…

— Ну, значить, до нас ще не дійшов.

Кузьмі Кузьмичу було прикро, що при всій своїй хитрості не може нічого відповісти такій людині. З інтелігенцією розмовляти було набагато легше, ніж з селянами. В усіх застольних бесідах він уловлював і ніби задоволення, і ніби незадоволення, і збентеження, і дожидання. Здавалося, ці люди, самі не знаючи, ждуть від революції чогось корінного і підганяють її вперед.

На другу добу вночі він причвалав до Ганни зовсім нікудишній. Сів на підлогу мимо лави, плескав себе долонями по обличчю, закривався, сміявся, повторював: «Кволий я став, Ганнусю, старий я став, Ганнусю».

Ні слова не кажучи, Ганна повела його на берег ставка в лазню. Сама його мила й парила. У Кузьми Кузьмича тільки обличчя було старе, а тіло — біле, гладеньке, і у Ганни клекотіла ніжність, коли він, як рибка, підстрибував на полиці: «Ану віничком, повітря, повітря наді мною січи!»

Після лазні він заспокоївся і спав, тихо дихаючи, до пізнього ранку. Прокинувся, попоїв молочка, сказав: «Ти вже на мене не сердься, Ганнусю, чогось голова болить», — і знову заснув. А коли розбудила його сусідська дівчинка, він був уже веселий, як і раніш.

— Чого дівчинка прибігала?

— Та збори, чи що, червоноармійці приїхали по хліб, от і галасують.

— Матінко, це наші!

Кузьма Кузьмич став поквапливо одягатися. Ганна мовчки, спідлоба поглядала на нього. В цей час знову шарпнули двері, і дівчинка вже тільки просунула голову:

— Б’ються, людей побили! Уласиха чоловіка повела, весь закривавлений… На всю вулицю кричить, вас лає… Митрофан Кривосучка коня почав запрягати, йому не дали, — як потягли його за ворота, як почали молотити, матінко!

Вона знову зникла. Кузьма Кузьмич тільки ступив слідом за нею в двері, — Ганна крикнула страшним голосом:

— Не пущу!

Вона стояла коло печі, висока, худа, — піднімаючи чоловічі плечі — вихилялась, ніби їй ламали спину. Кузьма Кузьмич з усієї сили стиснув їй руку:

— Ганно, не дурій! А то як візьму рогача… Заспокойся, я скоро прийду… З товаришами, обідати… Напечи нам млинців, чуєш… Ну, перестань, кажу тобі!

Ганна — насилу крізь зціплені зуби:

— Добре, батюшко…

Сусідській дівчинці хотілось чогось набагато страшнішого, ніж вона бачила, бігаючи до сільради й назад — по дворах, розносячи звістку. Але збори дійсно були галасливі. Питання про здачу хліба не викликало великих суперечок: «Треба — то треба». Прочитаний головою список справедливої розверстки вислухали мовчки і заставили повторити. В юрбі почалися короткі розмови, рух — одні люди стали ближче протовплюватися до ганку, другі подавалися ліворуч, до сусіднього городу, де був пліт.

«Неправильно!» — крикнув усім знайомий владний голос Микитенка. «Правильно, правильно!» — відповіло багато голосів. На ганок кинувся бородатий чоловік з відірваним рукавом, кинув шапку під ноги й почав виказувати давні кривди:

— Куди всі мої труди пішли? Он вони до кого пішли. Чого ж я маю за шматок хліба йому в