Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Ану, вийди, товаришу Каретник, — і коли той вийшов: — Ану, сядь.
— Слухайте, — хвилюючись, сказав Рощин товстому, усміхненому чоловікові в чумарці, — я розумію, що потрапив у контррозвідку. Я поясню — хто я такий, чого я тут, мені приховувати нічого… Я приїхав для того, щоб…
— Ану, подивись на мене, — не слухаючи його, сказав чоловік у чумарці, — я Льова Задов, зі мною брехати не треба, я тебе буду питати, ти будеш відповідати…
Ім’я Льовки Задова знали на півдні всі не менш, ніж самого батька Махна. Льовка був кат, людина такої дивовижної жорстокості, що Махно нібито навіть не раз намагався зарубати його, але прощав за відданість. Чув про нього й Рощин. Вперше він похолов. Він стояв перед столом, Льовка Задов сидів, пишно кучерявий, рум’яний, втішаючись владою над людиною, жахом, який він наводив.
— Ану, давай балакати. Денікінський офіцер?
— Так. Колишній…
— Колишній? Ай, ай, ай… Звідки їдеш?
— З Катеринослава в Гуляйполе, — я ж вам розказую…
— Ай, ай, ай… Навіщо ж ти говориш Льові, що їдеш з Катеринослава, коли ти приїхав з Ростова…
— Ні, я приїхав з Катеринослава.
Рощин поквапливо став шукати квиток, на хвилину знову похолов, — а якщо він його викинув? Квиток знайшовся в кишені френча, разом з пом’ятою і вицвілою фотографічною карткою Каті. Він простягнув Льовці квиток, і той довго вертів його і розглядав на світло. Квиток, що не кажи, був правильний, це трохи спантеличило Льовку, в якого, видно, вже все було вирішено аж до вироку.
Квиток змінював усю картину, Льовка навіть перестав вишкірятися, товсті губи його гидливо здригались:
— А навіщо, везучи в штаб Денікіна розвідку, сходиш з поїзда в Гуляйполі?
— Я не везу розвідки. Я вже два місяці з армії. Я більше не служу. Я порвав військовий білет. Сюди я приїхав як вільна людина…
Льовка не зводив з нього чорних очей. Під цим поглядом, в якому не було нічого розумного й людського, Рощин напружував усі зусилля, щоб перебороти хвилювання, відповідати обдумано, і він почав був розповідати (спрощено, доступно) про причини, які примусили його дезертирувати…
— Якщо ти, сволоч, — перебив його Льовка тихим голосом, — будеш мені ще брехати, я з тобою зроблю, що содома не робила з гоморрою…
Швидким, злодійським рухом він узяв у Рощина Катину фотографію. Усміхаючись, як знавець жінок, розглядав її і, — давши щигля по ній нігтем:
— А це що за сучечка?
— Моя дружина… Задля неї я приїхав… Віддайте мені фотографію…
— Її покладуть на твій кривавий труп. — Льовка прикрив фотографію товстою, налитою сальцем рукою. — Ану, давай відомості розвідки…
— Ні слова я тобі більше не скажу! — крикнув Рощин.
— Мені скажеш. У мене балакають. — Льовка легко підвівся і, як кіт лапою, ударив Вадима Петровича в обличчя. Удар припав незручно — по скроні. Рощин упав непритомний.
Вороги Радянської республіки вважали, що вона приречена за якийсь найкоротший строк упасти під ударами. Але вона всю загостреність розуму, науки, всі духовні й матеріальні сили народу організувала для того, щоб самій перейти в наступ. Воєнний план більшовиків полягав у тому, щоб, підпорядковуючи все завданням оборони, ні на одну годину не послаблювати проведення глибоких соціальних змін, безстрашно впроваджувати в життя ті принципи, здійснення яких лежало за межами сьогоднішнього дня. Потім: створити тримільйонну Червону Армію; захиститися обороною на півночі; вести наступ на Сибір і Південний Урал і основне напруження наступальних операцій розвинути проти красновського козацтва на Дону і проти Денікіна на Північному Кавказі.
Російська Радянська республіка, стиснута з усіх боків білими арміями, створила фронт завдовжки більш як п’ятнадцять тисяч кілометрів; до нього ще за останній час виник складний і плутаний фронт України.
З особливою силою на багатій Україні розгорялася громадянська війна. Населення її на той час було глибоко розшароване недавньою окупацією, гетьманською владою і мстивою реставрацією поміщиків. Робітничий і шахтарський Донбас, малоземельне селянство й батрацтво хилились до Радянської влади; багате селянство і буржуазія, боячись ревкомів, комнезамів, виконкомів, комісарів і хлібної розверстки, тягнули до самостійної Директорії і глави її — батька Петлюри. Його ж підтримувала і та частина інтелігенції, у якої вся величезна тема радянської революції вкладалася у відповідь: «Геть, прокляті москалі!», — а стара романтика широчезних, як Чорне море, штанів, оселедців, козацьких жупанів і кривих шабель заступала сумні історичні довідки про криваві жертви українського народу, який три століття боровся за свою незалежність.
Петлюра скинув гетьмана, сів з Директорією в Києві, оголосив самостійну республіку і почав безнадійну боротьбу з пролетарською революцією. У нього було кілька дивізій з гетьманських січовиків, які перейшли на його бік, і з стійких, дисциплінованих галичан, які повірили, що здійснюється стара мрія про з’єднання їх з вільною Україною, та з усякого наброду відчайдушних людей, які годувалися воєнним грабежем. Але він не був достатньо розумний або хитрий, щоб запропонувати українському селянству, розшарованому й розбурханому, щось реальне, крім пишномовних універсалів. Резервів у нього не було.
В грудні на Полтавщині, в городку Суджі, організувався підпільний Радянський уряд України. Голова царицинської Військради послав у Суджу командарма Десятої Ворошилова з тим, щоб він увійшов де уряду. В Суджі була організована реввійськрада.
На той час регулярна українська Червона Армія, що задовго до цих подій формувалася під Курськом, переважно з українських селян, які втекли від суду і страти, чисельністю на дві дивізії, почала наступ на захід в напрямі Києва і на південь — на Харків і Катеринослав. Оскільки сил двох дивізій було явно недостатньо, розрахунок був на підтримку партизанських загонів. З них найсильнішим вважали загін батька Махна.
Махно гуляв. У здобутій після наскоку на Бердянськ гімназичній формі їздив велосипедом напоказ усьому місту, або разом з своїм ад’ютантом Каретником співав пісень під
